— Олено, у мене залишилося 200 гривень до кінця місяця, а Вадим знову просить на курси — тихо мовила мати, простягаючи порожній гаманець. Ми обидвоє з братом маємо дипломи та міцне здоров’я, але чомусь продовжуємо ділити материнську пенсію
Олена стояла біля вікна і дивилася, як вечірні сутінки повільно огортають подвір’я. У хаті було тихо, лише з кухні долинав брязкіт старенького чайника. На столі лежав невеликий стос купюр — пенсія марії Іванівни, якої мало вистачити на весь наступний місяць. Олена зітхнула, розуміючи, що більша частина цих грошей піде на комунальні послуги та скромні продукти, а решту знову доведеться ділити між нею та Вадимом.
Вадим, її молодший брат, уже третій місяць сидів без діла, стверджуючи, що шукає роботу, яка відповідатиме його диплому та амбіціям. Сама ж Олена теж не поспішала повертатися до праці після невеликої перерви, вважаючи, що місто має запропонувати їй щось краще, ніж просте місце продавця чи адміністратора.
Марія Іванівна увійшла до кімнати, витираючи руки об фартух. Її обличчя було помережане зморшками, а очі висловлювали втому, яку вона вже не намагалася приховати. Вона сіла на край дивана і мовчки подивилася на своїх дорослих дітей.
— Олено, ти сьогодні знову нікуди не ходила? — тихо запитала мати.
— Мамо, я ж казала, що чекаю на дзвінок від тієї фірми. Там серйозна посада, не можна просто так нав’язуватися. Треба мати гідність.
— Гідність це добре, доню. Але холодильник порожній, а Вадим знову просив гроші на новий курс з програмування, який він ніяк не закінчить.
У цей момент з іншої кімнати вийшов Вадим. Він виглядав бадьорим, на відміну від матері, і одразу попрямував до столу, де лежали гроші.
— О, пошта прийшла? Мамо, мені треба трохи взяти, там знижка на навчання закінчується завтра. Це інвестиція в моє майбутнє.
Марія Іванівна прикрила купюри рукою.
— Вадиме, це останні гроші. Нам треба купити борошно, олію, та й за світло борг росте.
— Мамо, ти не розумієш. Якщо я зараз не отримаю цей сертифікат, усі попередні місяці навчання підуть нанівець. Ти ж хочеш, щоб я заробляв тисячі?
— Я хочу, щоб ти приніс додому хоча б буханець хліба, куплений за власні кошти — відрізала мати.
У повітрі повисла важка напруга. Олена підійшла до брата і стала на його бік.
— Мамо, ну що ти починаєш? Вадим старається. Зараз такий час, що без освіти нікуди. А робота вантажником його тільки зламає. Ти ж сама казала, що ми маємо бути освіченими людьми.
— Казала — зітхнула Марія Іванівна. — Але я не казала, що ви маєте жити за мій рахунок до моєї старості. Мені важко. Ноги вже не ті, а я все ще намагаюся щось виростити на городі, щоб було що на стіл поставити.
— Ми допоможемо на городі — невпевнено мовила Олена.
— Допоможете? Вчора я просила Вадима викопати картоплю, а він сказав, що в нього вебінар. А ти, Олено, цілий день просиділа в телефоні, розсилаючи резюме, на які ніхто не відповідає.
Вадим невдоволено хмикнув і пішов назад у свою кімнату, так і не отримавши бажаного. Олена ж залишилася стояти біля матері, відчуваючи легкий укол совісті, який швидко змінився роздратуванням. Їй здавалося, що мати їх не розуміє, не цінує їхніх прагнень до кращого життя.
Минали дні, але ситуація в домі не змінювалася. Олена продовжувала переглядати оголошення, відкидаючи варіанти з низькою оплатою. Вона вважала, що її освіта та досвід варті більшого, і краще почекати, ніж розмінюватися на дрібниці. Вадим же занурився у віртуальний світ, переконуючи всіх, що ось-ось знайде золоту жилу.
Одного разу до них завітала сусідка, пані Галина. Вона принесла свіжих пирогів і сіла на кухні поговорити з Марією Іванівною.
— Як твої молоді? Знайшли щось? — запитала Галина, киваючи в бік кімнат.
— Ой, Галло, не питай. Все шукають. Один у комп’ютері, інша в мріях. А я вже не знаю, як тягнути. Ціни ростуть, а пенсія на місці.
— То може їм треба трохи підштовхнути? Мій племінник на будівництво шукає підсобників, платять щодня. Може Вадим піде?
Марія Іванівна лише сумно посміхнулася. Вона знала, що син на таку пропозицію лише образиться.
Коли Галина пішла, Марія Іванівна покликала дітей на серйозну розмову.
— Діти, я так більше не можу. Завтра я йду в сільську раду, там пропонували роботу прибиральниці на пів ставки. Буду ходити вранці, поки сили є.
— Мамо, це ж соромно! — вигукнула Олена. — Що люди скажуть? Мати двох дорослих дітей з вищою освітою миє підлоги?
— А мені не соромно, Олено. Мені соромно, що в моїх дітей немає сорому просити в мене на цукерки та інтернет.
— Я знайду роботу, обіцяю — буркнув Вадим, не відриваючись від монітора.
— Ти це кажеш кожен місяць. З завтрашнього дня я не даю вам жодної копійки. Гроші будуть тільки на загальну їжу. Хочете чогось більшого — ідіть і заробляйте.
Це був перший раз, коли Марія Іванівна проявила таку твердість. Олена та Вадим були шоковані. Вони звикли, що мати завжди знайде вихід, завжди пошкодує і підтримає.
Наступного ранку мати дійсно пішла на роботу. В хаті стало порожньо і холодно. Олена приготувала просту кашу на сніданок, але без звичних смаколиків, які раніше купувала мати, сніданок здавався гірким.
— І що ми будемо робити? — запитав Вадим, копирсаючись у тарілці.
— Треба щось шукати, Вадиме. Мама серйозно налаштована.
— Та куди я піду? Я нічого не вмію, окрім своїх програм.
— То йди хоч кур’єром. Ти ж молодий.
— Сама йди. Ти ж у нас така розумна, в офісі працювала.
Вони почали сваритися, звинувачуючи один одного в лінощах. Кожен вважав, що інший має зробити перший крок. Олена вважала, що чоловік має бути годувальником, навіть якщо це брат. Вадим вважав, що сестра, як старша, має нести відповідальність.
Тим часом стан Марії Іванівни погіршувався. Постійна праця та нервування забирали останні сили. Одного вечора вона повернулася додому дуже бліда. Її руки тремтіли, коли вона намагалася розв’язати хустку.
— Мамо, що з тобою? — підбігла Олена.
— Просто втомилася. Нічого, перейде.
Але не перейшло. Наступного дня мати не змогла підвестися з ліжка. Вона лежала, дивлячись у стелю, і в її очах була така порожнеча, що Олені стало страшно.
— Вадиме, йди сюди! Мамі погано! — закричала вона.
Брат прибіг з кімнати, розгублено дивлячись на матір.
— Що робити? Треба кудись дзвонити?
— Треба було раніше думати, коли вона на ту роботу йшла!
— Так ти ж сама її не зупинила!
Знову почалися взаємні звинувачення. Марія Іванівна лише заплющила очі, не бажаючи слухати їхні крики. Вона зрозуміла, що виховала дітей, які вміють лише вимагати, але не вміють віддавати.
Олена нарешті взяла себе в руки і пішла до сусідки за допомогою. Пані Галина прийшла швидко, оглянула Марію Іванівну і хитала головою.
— Тут просто виснаження. Їй спокій треба і добре харчування. А ви що, стоїте і дивитесь?
— Ми не знали… — прошепотіла Олена.
— Не знали? Та вона на вас життя поклала, а ви як трутні.
Вона повернулася в хату і побачила Вадима, який знову сидів за комп’ютером.
— Вимкни це негайно! — крикнула вона. — Йди до пана Степана, він казав, що йому треба паркан підправити. Хоч якісь гроші принеси.
— А ти?
— А я піду в магазин, там шукали фасувальника. Хай не директор, але хоч щось.
Вадим неохоче встав. Він вперше побачив у сестрі таку рішучість. Весь вечір він працював у сусіда, повернувшись пізно ввечері з невеликою сумою грошей та мозолями на руках. Олена ж домовилася про вихід на роботу вже з наступного дня.
Здавалося б, ситуація мала виправитися. Але звички, що формувалися роками, не зникають за один день. Через тиждень Вадим заявив, що втомився від фізичної праці і що це принижує його гідність.
— Я не створений для цього, Олено. Я відчуваю, що тупію.
— А я не втомилася? У мене спина ниє від тих коробок!
— То не працюй. Мамі вже краще, вона скоро сама зможе все робити.
Олена подивилася на брата з відразою. Вона зрозуміла, що він не зміниться. Але чи змінилася вона сама? Чи була її робота лише тимчасовим поривом, викликаним страхом?
Марія Іванівна почала потроху вставати. Вона бачила, що діти нібито намагаються щось робити, але в їхніх діях не було душі. Це була лише вимушена міра, щоб вона знову взяла на себе весь тягар.
Одного дня Олена повернулася з роботи раніше і застала Вадима за розмовою по телефону.
— Так, я скоро приїду. Мама вже на ногах, Олена теж десь влаштувалася. Думаю, вони впораються без мене. Я хочу спробувати себе в столиці, там більше можливостей.
Олена застигла на порозі. Вадим збирався поїхати, залишивши її одну з хворою матір’ю та всіма боргами.
— Ти нікуди не поїдеш — холодно сказала вона, заходячи в кімнату.
— Це чому? Я доросла людина, маю право на власне життя.
— Ти маєш обов’язки перед мамою.
— Ти теж маєш. Ось і виконуй їх. А я молодий, мені треба розвиватися.
Конфлікт розгорівся з новою силою. Марія Іванівна слухала їхні крики з кухні, і сльози повільно котилися по її щоках. Вона зрозуміла, що її дітей більше нічого не пов’язує, окрім цієї нещасної хати та її пенсії.
Вадим таки поїхав наступного ранку, навіть не попрощавшись. Олена залишилася. Вона продовжувала ходити в магазин, але щодня її обличчя ставало все похмурішим. Вона почала звинувачувати матір у тому, що та відпустила Вадима, що не втримала його.
— Це ти його розпестила, мамо. Тепер я маю за всіх віддуватися.
Марія Іванівна нічого не відповідала. Її серце боліло вже не від втоми, а від усвідомлення того, що її сім’я розпалася. Вона бачила, як Олена стає все більш схожою на неї — втомленою, роздратованою жінкою, яка втратила надію на краще.
Побутова рутина затягувала їх обох. Вадим іноді дзвонив, розповідав про свої успіхи, які завжди виявлялися перебільшеними, і ніколи не пропонував допомоги. Олена ж з кожним днем все більше ненавиділа свою роботу і своє життя.
Одного вечора, сидячи за порожнім столом, Олена запитала:
— Мамо, а навіщо ми взагалі так живемо? Для чого вся ця освіта, якщо ми сидимо в злиднях?
— Освіта дає знання, доню. А от як ними скористатися — це вже залежить від людини. Ви з Вадимом навчилися лише чекати, що світ вам щось винен. А світ нікому нічого не винен.
Олена замовкла. Вона згадала свої мрії про великий офіс, про гарне вбрання та подорожі. Все це здавалося таким далеким і нереальним. Вона подивилася на свої руки, які стали грубими від роботи, і їй захотілося плакати.
Минув рік. Вадим так і не повернувся, знаходячи тисячі причин, щоб не приїжджати навіть на свята. Марія Іванівна зовсім здала, вона вже майже не виходила з хати. Олена стала єдиною годувальницею, але в її душі оселилася холодна байдужість. Вона виконувала свої обов’язки механічно, без любові.
У селі почали ходити чутки, що Олена теж хоче поїхати, залишивши матір на опіку сусідів. Марія Іванівна чула ці розмови, але ні про що не питала доньку. Вона знала, що кожен має зробити свій вибір.
Одного разу Олена прийшла додому з великою сумкою.
— Мамо, я знайшла іншу роботу. У сусідньому районі, там треба жити на місці. Я буду приїжджати на вихідні.
— Добре, доню — тихо відповіла мати. — Роби, як знаєш.
— Ти не ображаєшся?
— А хіба образа щось змінить? Ти вже велика дівчинка.
Олена поїхала. Марія Іванівна залишилася сама в порожній хаті. Сусіди іноді заходили, приносили молоко чи хліб. Олена дійсно приїжджала, але з кожним разом все рідше. Її розповіді про нову роботу були короткими і сухими. Було видно, що вона просто намагається втекти від реальності, яка її не влаштовувала.
Ця історія про те, як дорослі діти стають тягарем для батьків, і як важко розірвати це коло залежності. Ми часто шукаємо винних навколо, забуваючи подивитися у дзеркало. Освіта та здоров’я — це великий дар, але без бажання працювати та нести відповідальність вони стають лише красивою обгорткою порожнечі.
Чи можна виправдати Олену та Вадима тим, що вони просто шукали своє місце в житті? Або ж це звичайна невдячність, яка руйнує найміцніші зв’язки? Кожен з нас має свою думку на цей рахунок.
Як ви вважаєте, хто в цій ситуації винен більше — батьки, які занадто опікують, чи діти, які не хочуть дорослішати?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися, та напишіть у коментарях свою думку. Нам дуже важливо знати, що ви думаєте про такі життєві ситуації, адже це допомагає нам розуміти одне одного краще.
