— Олено, за використання пральної машини з тебе 150 гривень, бо порошок і вода нині золоті — Валентина поклала на стіл зім’ятий папірець. Я дивилася на свекруху і не вірила, що рідна мати Романа може вимірювати гостинність у копійках. Наш переїзд на час ремонту перетворився на платне виживання, де кожен крок мав свою ціну. Те, що вона виставила нам у підсумку, змусило волосся стати дибки.
Дорога до будинку батьків Романа здавалася мені тоді рятівним колом. Ми з чоловіком довго збирали гроші на власну квартиру, і ось нарешті тримали в руках ключі від нашої двокімнатної коробки в новобудові. Стіни були голі, підлога сіра, звідусіль стирчали дроти. Жити там було неможливо, а платити одночасно і за оренду старого житла, і за ремонт нового — фінансово нереально. Роман запропонував переїхати на пару місяців до його батьків, Валентини та Олексія. Вони жили у великому приватному будинку на околиці міста, де місця вистачало всім. Валентина тоді посміхалася, обіймала мене за плечі і казала, що рідні люди мають допомагати одне одному. Я вірила кожному її слову, відчуваючи полегшення.
Перші дні минули спокійно. Запах старої деревини та сухої трави в саду заспокоював після галасливого центру. Я намагалася бути корисною: після роботи мила підлогу, витирала пил на нескінченних полицях із кришталем, купувала продукти. Роман з ранку до ночі зникав на об’єкті, контролюючи будівельників. Я бачила, як він втомлюється, тому намагалася створити йому затишок хоча б у тій невеликій кімнаті, яку нам виділили. Але поступово атмосфера почала змінюватися. Це не було миттєво, скоріше нагадувало дрібний дощ, який непомітно просочує одяг до нитки.
Якось увечері, коли ми сіли вечеряти, Валентина довго розглядала свою тарілку, а потім повільно підняла очі на сина.
— Ромчику, ви сьогодні знову пізно. Я приготувала печеню, але продукти зараз такі дорогі, — сказала вона, колупаючи виделкою шматочок м’яса.
— Мамо, ми ж даємо гроші на господарство, — відповів Роман, не піднімаючи голови.
— То хіба то гроші? — вона зітхнула так тяжко, ніби на неї звалився весь світ. — Світло горить у вашій кімнаті до півночі, вода тече рікою. Я не рахую, звісно, ми ж свої. Але лічильники не обманиш.
Я відчула, як всередині щось стиснулося. Ми справді давали певну суму щотижня, і вона здавалася мені цілком адекватною для спільного проживання. Я промовчала, не бажаючи роздмухувати конфлікт на порожньому місці. Але наступного дня ситуація повторилася. Я повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай, і застала Валентину у вітальні. Вона перебирала якісь папірці.
— Олено, підійди сюди, — покликала вона мене тоном, що не передбачав заперечень.
Я підійшла, відчуваючи холод у кінчиках пальців. На столі лежав зошит у клітинку, списаний дрібним почерком.
— Що це, Валентино Петрівно? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним.
— Це облік, дитино. Ви живете тут вже три тижні. Я порахувала використання пральної машини, миючі засоби, амортизацію меблів. Ви ж користуєтеся диваном, він просідає.
— Амортизацію меблів? — я не вірила своїм вухам. — Ми ж ваші діти, ми приїхали сюди тимчасово, щоб швидше закінчити ремонт.
— Саме так, діти. А діти мають розуміти, що батьки не залізні. Ось, подивися на цей пункт. Окремо за приготування їжі моїми руками, якщо я готую на всіх. Я витрачаю свій час, свою енергію.
Я дивилася на цифри і відчувала, як у горлі з’являється гіркий клубок. Це було не про гроші. Це було про те, що нас тут не чекали як рідних. Ми були клієнтами в готелі, де сервіс нав’язували силоміць.
— Я сама можу готувати, ви ж знаєте, — тихо сказала я.
— Ти готуєш не так, Олексій звик до мого. А кухня у нас одна. Дві господарки біля однієї плити — це лише зайві витрати газу. Тож краще я буду сама, але за певну плату.
Коли Роман повернувся, я показала йому цей зошит. Він довго мовчав, розтираючи обличчя руками. Його плечі зсутулилися, а погляд став скляним.
— Вона завжди була такою, — нарешті витиснув він із себе. — Просто раніше це не стосувалося нас так прямо.
— І що ми будемо робити? — запитала я. — Це ж абсурд. Вона врахувала навіть туалетний папір.
— Потерпи, Олено. Нам залишилося ще місяць, максимум півтора. Якщо ми зараз підемо на знімну квартиру, ремонт затягнеться на пів року. Ми просто не витягнемо.
— Вона виставила нам рахунок за гостинність, Рома. Твоя рідна мати.
— Я поговорю з нею.
Розмова відбулася на кухні під шум чайника, що закипав. Я стояла в коридорі, мимоволі слухаючи кожне слово.
— Мамо, навіщо ці списки? Ми ж допомагаємо, купуємо все необхідне.
— Ти мені ще рахувати будеш допомагати? — голос Валентини став гострим, як бритва. — Я все життя на вас поклала. Тепер, коли мені важко, коли ціни ростуть, ви хочете на моїй шиї у рай в’їхати?
— Хто на шиї? Ми просто живемо в одній хаті.
— Живете, користуєтеся всім. Я вчора бачила, як Олена два рази душ приймала. Це скільки води? А рушники потім прати? Я виставила справедливу ціну. Не подобається — шукайте інше місце.
Після цієї розмови перебування в будинку перетворилося на випробування для нервів. Я намагалася проводити в кімнаті якомога більше часу. Виходила тільки за крайньої потреби. Кожен мій крок супроводжувався коментарями. Валентина могла зайти без стуку і почати перевіряти, чи вимкнене світло в шафі. Вона торкалася моїх речей, перекладала їх, нарікаючи на безлад, хоча я була дуже охайною.
Одного разу я принесла додому торт, хотіла порадувати всіх до чаю. Валентина подивилася на коробку з такою відразою, ніби я принесла сміття.
— Навіщо ці витрати? Краще б ці гроші додали до оплати за комунальні послуги. Олексію вчора було недобре, а ти тут зі своїми солодощами.
— Я просто хотіла зробити приємно, — пробурмотіла я.
— Приємно буде, коли ви почнете поважати правила цього дому. До речі, я вирішила, що за користування інтернетом треба платити окремо. Роман там постійно щось качає для своєї роботи.
Конфлікт загострювався. Батько Романа, Олексій, зазвичай мовчав. Він був тихим чоловіком, який навчився за багато років не сперечатися з дружиною. Його погляд завжди був спрямований кудись у підлогу або в телевізор. Мені було його шкода, але водночас я сердилася на його бездіяльність.
Наприкінці другого місяця ситуація досягла піку. Роман отримав зарплату і частину відклав на плитку для ванної. Валентина, дізнавшись про це, влаштувала справжній допит.
— То на плитку гроші є, а матері заборгували за минулий тиждень? — запитала вона, стоячи в дверях нашої кімнати.
— Мамо, я все віддав за зошитом, — втомлено відповів Роман.
— Ти забув про додаткові послуги. Я прасувала твої сорочки. П’ять штук.
— Я не просив тебе про це! — вигукнув він, втрачаючи терпіння.
— А я не можу дивитися, як ти ходиш, мов обірванець. Моя праця має бути оплачена.
У кімнаті пахло пилом і старими шпалерами. Це був запах безнадії. Я відчувала, як моє ставлення до чоловіка теж починає змінюватися. Я бачила в ньому ту саму слабкість, що й у його батька. Він не міг захистити нас від власної матері, він просто терпів і просив мене робити те саме.
— Знаєш, Рома, — сказала я пізніше, коли ми залишилися самі. — Я більше не можу. Ця квартира, цей ремонт… вони не варті того, що зараз відбувається з нами.
— Ще трохи, Олено. Плиточники обіцяли закінчити до суботи.
— І що далі? Ти думаєш, вона нас просто так відпустить? Подивися на цей останній рахунок. Вона включила туди навіть оренду постільної білизни.
Наступного ранку я почала збирати речі. Не всі, лише найнеобхідніше. Валентина спостерігала за мною з коридору, склавши руки на животі.
— Куди це ти зібралася? — запитала вона з удаваною байдужістю.
— Поки що до подруги. Потім побачимо.
— А як же Роман? Ти кидаєш його тут самого з усіма проблемами?
— Роман дорослий чоловік. Він сам вирішить, де йому бути.
В цей момент до хати зайшов Роман. Він побачив мої сумки, побачив задоволене обличчя матері і зупинився.
— Олено, зачекай, — сказав він тихим голосом.
— Ні, я не буду чекати. Я не можу жити в місці, де кожен мій вдих оцінюється в грошовому еквіваленті. Це не дім, це ринок.
— Мамо, ти цього хотіла? — Роман повернувся до Валентини.
— Я хотіла порядку! — вигукнула вона. — Я хотіла, щоб ви цінували те, що маєте.
— Ми цінували. Поки ти не перетворила допомогу на бізнес.
Валентина раптом почала голосно дихати, сіла на стілець і почала обмахуватися рукою.
— Ой, мені недобре… Олексію, неси води! Бачите, до чого ви матір довели? Своїми претензіями, своєю неблагодарністю.
Це був класичний прийом. Олексій вибіг із кухні з чашкою, Роман кинувся до неї. А я стояла з сумкою в руках і розуміла, що нічого не зміниться. Вона завжди буде перемагати в такий спосіб.
Я вийшла з будинку, не озираючись. Повітря на вулиці здалося мені неймовірно солодким, хоча пахло лише сирим асфальтом і вихлопними газами. Я провела кілька днів у подруги, а потім Роман зателефонував і сказав, що забрав речі і переїхав у нашу недобудовану квартиру. Він спав на матраці посеред мішків із цементом, але казав, що вперше за довгий час почувається вільною людиною.
Ми закінчили ремонт через три місяці. Це був важкий час. Ми економили на всьому, купували найдешевші матеріали, самі клеїли шпалери вечорами після роботи. Валентина жодного разу не зателефонувала, щоб запитати, як ми. Вона чекала на вибачення. На її думку, ми виявилися невдячними дітьми, які не оцінили її жертовності.
Коли ми нарешті розставили меблі і запросили друзів на новосілля, телефон Романа задзвонив. Це була вона.
— Я чула, ви вже оселилися, — голос Валентини був спокійним, ніби нічого не сталося. — Ми з батьком приїдемо в неділю подивитися.
Роман подивився на мене. Я бачила, як він вагається.
— Мамо, ми поки не готові приймати гостей, — відповів він.
— Як це? Ми ж рідні люди. Я вже і подарунок купила — сервіз, як ти любиш. До речі, я порахувала, що за той останній тиждень, коли ви так раптово поїхали, ви мені ще винні за опалення. Я надішлю номер картки.
Роман мовчки поклав слухавку. Він не став кричати, не став сперечатися. Він просто сів на новий диван і закрив очі.
— Вона ніколи не зміниться, правда? — запитав він у порожнечу.
Я сіла поруч, поклавши голову йому на плече. У нашій новій квартирі було світло і затишно, але десь глибоко всередині все ще сидів той холод із батьківського будинку. Я згадувала той зошит у клітинку і розуміла, що цей рахунок ми будемо оплачувати ще дуже довго. Не грошима, а своїм спокоєм, своєю довірою до людей і тим відчуттям сім’ї, яке було зруйноване кількома сторінками з розрахунками за воду та світло.
Минуло пів року. Ми майже не спілкуємося з його батьками. Валентина надсилає повідомлення зі святами, але в кожному з них відчувається прихований докір. Олексій іноді дзвонить Роману нишком, коли дружини немає поруч, питає про справи, але швидко прощається, почувши скрип дверей.
Я часто думаю про ту вечерю, коли все почалося. Чи могла я тоді вчинити інакше? Чи можна було зберегти стосунки, не стаючи при цьому жертвою чужої жадібності? Чи, можливо, деякі вузли краще розрубати відразу, ніж намагатися розплутати їх роками, втрачаючи власну гідність?
На столі в нашій кухні стоїть ваза, яку я купила сама. Вона проста, скляна, без золотих облямівок, які так любить Валентина. Вона нагадує мені про те, що тепер ми самі встановлюємо правила у своєму житті. Але питання залишається відкритим для кожного, хто опинявся в подібній ситуації.
Що дорожче — квадратні метри і швидкий ремонт чи власна незалежність і право не почуватися боржником перед тими, хто мав би любити тебе просто так?
