fbpx
життєві історії
Олесі вічно діставалося від однокласників. До слова, вчителі її жаліли, однокласники ж – ні. Одного разу на її прикрасі на волоссі хтось із дівчат побачив вошу – вереску було! Хоча, якщо чесно, це могла бути і звичайна мушка, в той час ніхто не розбирався

Навчалася з ними дівчинка одна, Олеся. Дрібненька, страшненька, губата, бровата, кривонога. З неблагополучної сім’ї. Олесі вічно діставалося і від однокласників, і від вчителів. До слова, вчителі її жаліли, однокласники ж – ні. Одного разу на її прикрасі на волоссі хтось із дівчат побачив вошу – вереску було! Хоча, якщо чесно, це могла бути і звичайна мушка, в той час ніхто не розбирався.

Загалом, Олеся була ізгоєм. Класичним таким. Розумом, кмітливістю або міцним характером вона не відрізнялася. Це зараз я розумію, що дуже і дуже важко відрізнятися характером, коли батьки – випиваки, сестра хвора, і доводиться носити старі важкі окуляри на гумці, тому що нові, видані шкільним лікарем, носить тато. І на випускний доводиться йти в старому і мятому костюмі – мама не переймалася, а сама не змогла. Ніхто праски не дав. І нікому тебе ввечері забрати зі школи.

Після одинадцятого класу Олеся загубилася. Вона не була ні на одній зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули – ми-то взагалі роком старше, що нам за діло до якоїсь Олесі! Її ж однокласники обов’язково згадували. Місцеві щось всі на виду, а ось Олесі немає та й немає. Говорили, що вона переїхала в інше місто і там залишилася жити. Мати досі в селі, все так же тихо випиває, батько вже пішов з життя. Де сестра – ніхто й гадки не має. У соціальних мережах її немає.

Ну, немає і немає. І, звичайно, я про те, як я її зустріла.

– Знаєш, Наталю, було важко. Їсти нічого було. Мати з села якщо надішле коли картоплі, так добре. Працювати відразу пішла. Була справа – місяць один чай пила; а попросити не сміла. От саме, коли тільки на роботу вийшла. Працювала вночі, удень вчилася. З першої зарплати купила собі їжі на весь місяць, і окуляри. Окуляри, уявляєш, мої власні! У мене їх тепер штук сто! А чай до сих пір не п’ю, не можу. Мені здається, що він пахне убогістю.

Сама бачиш – проводить руками – страшненька я. Та й одягалася… Я, Наталю, дві футболки три роки носила. Тому що на їжу впритул було. На заліках перший час в обморок падала. Голодна була! – сміється. А потім мене на зупинці Андрій підібрав. Ось так узяв, і підібрав, як собаку бездомну. Пожалів. А я, Наталю, не змогла відмовитися. Я виспалася в перший раз в житті, напевно.

А на ранок пішла. Записку залишила, дякую, мовляв. Все добре в мене. Я ж реально розуміла, що не та я людина. Я тоді себе нижче плінтуса вважала. А він мене знайшов. Посварилися ми сильно – я кричала, що не треба мене жаліти, нехай він свою жалість куди подалі засуне, я йому не собачка, і не приблудне кошеня! А він на наступний день мене до РАЦСу відвіз.

Знову сміється.

Білоголові малятка у статного чоловіка на руках, дуже схожі на матір. Легенькі, малесенькі – пір’ячко, а не діти. Олеся, обтрусивши порошинку зі стильної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, погуляйте ще, милі мої, я зовсім скоро прийду!

Ні, Олеся не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все такі ж густі брови, але майстерно підправлені стилістом, такі ж вивернуті губи яскраві без будь-якої помади, таке ж світленьке волосся, підстрижене якось так, що ця стрижка – жіночна і пустотлива – анітрохи не псувала обличчя і сильно їй личила. Окуляри в тонкій оправі довершували образ.

– Як звуть?

Олеся, помовчавши, відповідає:

– Марта і Олександра. Ти пробач мені, Наталю, ви з Танюшкою до мене ставилися… нормально. Ну, хоча б байдужі були. Тобто… ну ти зрозуміла, так? Я ж ніколи про таке і мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Матір все намагалася вилікувати, та так і не змогла, вона мене вже й забула. Не впізнала в останній раз навіть.

А він – Олеся кидає погляд в бік чоловіки – навчив мене себе любити. Скільки разів я йому істерики влаштовувала! Скільки разів кричала, навіщо я йому, замазура? Я хоч все вміла по дому, та зовсім дрімучою була. Свекруха мене мало не в перший день ночувати і жити залишила. Книги мені читала, музику змушувала слухати, розмовляла зі мною день і ніч. А в перервах вчила мене жонглювати! Я в перший раз побачила – ледве зі сміху стримувалася, до того несподівано! Апельсинами.

Олесі очі сяють так, що моїй усмішці немає меж. Ах, Олеська, Олеська, як же я за тебе рада! Ось саме такі картинки з життя змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – gazetaukrainska

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook