І чим тут є тішитися, поняття не маю.
Олеся мені ледь не наспівувала по телефону, який її Василь – ідеальний чоловік. – Хіба ти десь такого бачила? Ірино, і тобі треба підшукати чоловіка з такого оточення. – Я слухала і дивувалася. Я ж то її Василя знаю, як своїх п’ять пальців. Олеся одна приносить в сім’ю гроші, він в той час лежить на дивані, і думає, куди б податися зі своїм “талантом” цього разу. Іпотека, діти, продукти та одяг, все на ній.
Знайомтеся, друзі – моя подруга Олеся – розумниця і красуня. Олеся мати двох дітей, заробляє приблизно сто тисяч на місяць, матеріально допомагає батькам і молодшому брату і знаходиться в комітеті відомого благодійного фонду.
Олеся закінчила університет, факультет перекладачів. Це було в ті роки, коли дівчат туди брали вельми неохоче, але Олеся впоралася рівно на диплом червоного кольору.
Олеся виплачує іпотеку за трикімнатну квартиру і платить за навчання старшого сина (на бюджет син не поступив). Олеся три рази в тиждень возить молодшого сина на заняття з розвитку і два рази в тиждень до логопеда. Олеся ніколи не скаржиться і все встигає.
А ще Олеся заміжня.
Василь – чоловік Олесі і невизнаний художник. При зустрічі ми намагаємося не обговорювати тему його невдалої кар’єри, але це єдина тема, на яку він говорить багато, гаряче і охоче.
Василь ніколи і ніде не працював. Ні дня. Василя іноді запрошують на проєкти різної величини, але більшість проєктів йому не підходять. Причини різні і завжди дуже вагомі, але суть одна – не той масштаб.
Василь дуже привабливий і харизматичний чоловік. Василь робить компліменти Олесіним подругам, касирам в супермаркетах і офіціанткам в кафе. Жінки його обожнюють!
А ще Василь сам спроєктував меблі для їх з Олесею квартири, але так і не знайшов того, хто б втілив в життя ці шедеври, тому стелажі і дивани вибирали ми з Олесею.
Ми сидимо у Олесі на кухні, п’ємо червоненьке і балакаємо “за життя”. Олеся, втомлена сильно після робочого тижня і трохи після двох келихів червоного, знижує голос до шепоту: “Знаєш, коли старший був маленьким, які важкі у нас були часи? Я в декреті. Грошей немає. Їсти нічого. Василь лежав на дивані, дивився в стелю і плакав, тому, що не міг нас прогодувати. Так йому було соромно”.
“Олеся, та він же і зараз на тому ж дивані лежить! – хотілося сказати мені. – Тільки він більше не плаче. Його все влаштовує! У нього все чудово!”. Слова ці вже вишикувалися в рівну шеренгу в моїй голові і шукали виходу, щоб кинутися в бій, але тут на кухню увійшов Василь.
– Олеся, дівчинка моя, а давай ми завтра встанемо годині о шостій ранку і махнемо на кінну базу, покатаємося на конях! А? Ідея – клас?
– Василю, та я на коні ніколи не сиділа, і відіспатися хотілося, – слабо почала протестувати Олеся.
– Та чого там вміти! А на сон час соромно витрачати. Ти подивися, яка погода гарна: літо, конячки, природа, краса… Все! Ніякі заперечення не приймаються! Вирішено! Їдемо!
– Ну, добре, – здалася Олеся.
– Напевно, мені пора, – я встала з особисто мною обраної табуретки.
– Стривай, а як у тебе на особистому фронті?
– Поки нікого, – відповіла я і подивилася на одинокий ліхтар за вікном.
– Ой, я не уявляю, як ти одна? – зітхнула Олеся, – В наш час порядних ще, звичайно, пошукати треба… І вік у нас теж… Ось куди б я без свого Василька? Як уявлю… Мені з ним, звичайно, дуже пощастило. І тобі пощастить. Ти, головне, не впадай у відчай.
– Я не буду, – пообіцяла я.
На наступний день, на кінній прогулянці, Олеся невдало зіскочила з коня і сильно потягнула м’язи на нозі. Лікар оглянув її прямо на базі. Прописав тугу пов’язку і повний спокій. Весь наступний тиждень я возила її молодшого сина три рази на заняття з розвидку і два рази до логопеда.
Василь не виходив з дому, лежав на дивані і, як пояснила Олеся, не хотів залишати її одну ні на хвилину, тому, що в усьому, що трапилося звинувачував тільки себе.
Прикривши телефонну слухавку рукою, Олеся радісно шепотіла мені про те, як же їй, все-таки, пощастило з Василем, яка вона щаслива, і якщо всі художники такі вірні і чутливі люди, то і мені обов’язково потрібно пошукати чоловіка в їхньому середовищі. Мені пора було забирати її молодшого сина від логопеда, але я обіцяла подумати.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
