Олеся в той час була в салоні краси. Коли зять провів нас у квартиру, я була приголомшена її величчю. На стінах висіли дорогі картини, а у ванній я навіть боялася мити руки, щоб не зіпсувати тої краси-чистоти. Остап посадив нас на кухні, і пригостив чаєм, а потім ми направились в гостьову, де я і побачила цю світлину.
Ми з чоловіком душі не чули в нашій дочці і намагалися зробити все для того, щоб вона була щасливою.
Олеся дуже любила модно одягатися. Нам доводилося витрачати всі гроші на вбрання, але ми її не обмежували. Ми раділи, що наша Олеся має гарний смак, і вона зможе вибратися з цього села. Навчалася вона добре, тому ми із задоволенням її заохочували. Завдяки зв’язкам чоловіка Олеся змогла вступити до столичного вишу на бюджет. Загалом, ми докладали максимум зусиль, щоб вона не почувалася обділеною.
У місті в Олесі зав’язалися стосунки із сином якогось бізнесмена. Остап любив доньку, для нас це було найважливіше. Вона багато про нього розповідала, але не знайомила. Остап допоміг їй влаштуватися на роботу. Вона активно просувалася кар’єрними сходами. Ми, як батьки, натішитися не могли такому, тільки турбувало одне – чому він заміж її не кличе. Вже стільки років разом, а штампу в паспорті все немає. Коли я прямо про це запитала Олесю, вона почала його захищати. Чоловік попросив привезти зятя, щоб познайомитися, однак і це прохання залишилося поза увагою.
Ми з чоловіком так переживали, що вирішили поїхати до них, щоби перевірити обстановку. Набрали гостинців та поїхали за адресою, яку колись побачили у документах доньки. Нас зустрів приємний чоловік і провів у квартиру. Там було дуже гарно — суцільна розкіш та багатство.
Коли Остап провів нас у гостинну кімнату, ми побачили портрет на стіні, на якому наша Олеся наречена. Я від несподіванки присіла на стілець, а чоловік ніби дар мови втратив. Виходить, що весілля відбулося, а Олеся просто мовчала? Зять помітив наше здивування і сказав:
– А чому ви, до речі, відмовилися на весілля приїжджати?
Ми не встигли відповісти, бо ж повернулася донька. Вона, звісно, дуже здивувалася. Я покликала її на розмову, щоби зять цього не чув. Олеся відмовлятися не стала і сама зізналася, що не захотіла нас запрошувати на свято, бо ми з села.
І що нам робити? Як жити з думкою у тому, що власна дочка нас соромиться? Ми ж усе для неї робили, а це така вдячність? Виходить, навіть зять нас хотів бачити на весіллі, а Олеся вигадала, що ми відмовилися від запрошення… Того дня ми поїхали, бо не хотіли перебувати в тому будинку, де нам не раді.
Фото ілюстративне
