– Олеже, ти жартуєш? – вигукнула я, відкладаючи щойно нарізані шматочки сиру на тарілку, яка мала вражати гостей своєю елегантністю. – Ми ж усе підготували: ресторанні салати в холодильнику, м’ясо на грилі маринується, а ти кажеш, що Богдан з Наталею не приїдуть? Через якусь їхню дрібницю? Я дві години бігала магазинами, витративши 1200 гривень на ті креветки та червоненьке, а ти – “не приїдуть”! Як я тепер Софії скажу, що вечірка зірвалася, бо твої друзі передумали?
Він знизав плечима, намагаючись усміхнутися, але я бачила – винен, хоч і не признається.
– Мар’яно, ну що ти? Вони подзвонили щойно: В Наталі нібито голова болить, а Богдан не хоче напружувати. Краще вдома посидять. Ми ж не в престолі – з’їмо самі, з дітьми. А завтра – парк, пікнік. Ти ж любиш такі несподіванки.
– Несподіванки? – перебила я, відчуваючи, як щоки палають. – Це не несподіванка, це провал! Я ж тобі казала: з Наталею розмовляти – як з каменем. Вона сидить, мовчить, а я маю її розважати жартами про погоду? І ось – усе марно. Софія вже їде, з тортом своїм фірмовим! Що я робитиму з цим усім? З’їм сама, як слон?
Він підійшов, обійняв за плечі, але я відсторонилася, дивлячись на стіл, заставлений делікатесами, які ми собі дозволяли раз на квартал.
П’ятниця, яку я уявляла як острівець розкоші після тижня на ногах, раптом перетворилася на фарс. Гості, яких Олег так хотів прийняти, щоб “показати наш новий гриль”, зникли, лишивши мене з горою їжі та порожнечею в душі. “А якщо наступного разу взагалі нікого не кликати? – подумала я. – Чи це знак, що пора вчитися святкувати самій?” Ця хвилина розчарування стала вершиною – і початком сміху, бо життя, як завжди, підкинуло свій поворот.
Мене звати Мар’яна, і ось уже десять років я дружина Олега – інженера, який будує мости в нашому краї, а я – бухгалтерка в маленькій фірмі, де кожен день – як лотерея з цифрами. Ми живемо в затишному будинку на околиці Івано-Франківська, з садом, де цвітуть троянди, і двома синами: старшим, Максимом, восьми років, і молодшим, Артемчиком, п’ять. Життя наше – як тиха річка: робота, школа, вихідні з велосипедом. Але п’ятниці – то святе. Цього разу я планувала ідеальний вечір з найкращою подругою Софєю: спершу в салон на манікюр, потім – кава з тістечками в центрі, базікання про все на світі.
Софія – моя опора, вчителька англійської, з якою ми знайомі з університету. “Мар’яно, – казала вона завжди, – ти як сонце: грієш усіх. А вечір з тобою – то заряд на тиждень”. Я сміялася: “А ти – мій компас, Софіє. Без тебе я б у цих цифрах потонула”.
Але дзвінок Олега о 14:00 усе перевернув. Я саме сиділа в перукарні, під сушаркою, коли телефон задзвонив.
– Мар’яно, слухай, класна новина! – гудів його голос. – Богдан, мій колега з проекту, з дружиною Наталею приїдуть о шостій. Хотів тебе здивувати, але вирішив попередити – щоб ти меню подумала. Вони з квітами, обіцяли!
Я зітхнула, бо знала Богдана: веселий хлоп, з жартами про мости й дороги, але Наталя… О, Наталя – загадка. Тиха, як мишка, з посмішкою, що не сягає очей. Ми бачилися разів п’ять – на корпоративі, на пікніку – і щоразу я намагалася її розворушити: “Наталю, а ти любиш готувати? Розкажи рецепт!” А вона: “Та ні, нічого особливого”. Розмова стихала, як вогник на вітрі.
– Олеже, ну ти й подарував, – відповіла я. – Добре, гості так гості. Але з Наталею… Ти ж знаєш, з нею ніяк. Може, скажи, щоб без неї?
Він розсміявся:
– Ні, Мар’яно, вона мила. Просто сором’язлива. Давай, організуй фуршет – ти ж майстриня. Я додому о п’ятій.
Я клацнула “відбій” і подивилася на Софію, яка робила манікюр поруч.
– Софіє, біда: Олег гостей накликав. Богдан з Наталею – о шостій. Ти ж не кинеш мене з нею сам на сам?
Вона підморгнула:
– Кину? Та ні! Я вільна. Приїду, розкажу анекдоти про Шекспіра. А меню? Щось вишукане?
– Обов’язково, – кивнула я. – Побіжу в “Епіцентр” – креветки, сири, червоненьке. Щоб Наталя хоч раз усміхнулася по-справжньому.
Після салону – марафон по магазинах. Я навантажена пакетами: свіжий лосось за 600 гривень на тартар, асорті сирів за 350, ребра для запікання в меду – 450. “Не сало з часником, – думала я. – Треба вражаюче, бо Богдан хвалиться їхнім новим авто”. Додому – летю, бо час тисне. У машині дзвонить мама, яка живе з нами в будинку – літня кухня її царство.
– Доню, ти як? – питає вона. – Я тут город полола, огірки зібрала. Для гостей – салат зроблю, з кропом свіжим.
– Мамо, дякую, але я все купила, – кажу. – Ти просто сиди, відпочивай. Твоя роль – чаю заварити.
Вона сміється:
– Добре, доню. А хлопці? Максимко вчить Артемчика малювати?
– Так, мамо. Ми їх нарядимо.
Додому – вир: “Максиме, візьми пилосос, кімнату прибери! Артемчику, іграшки в шафу!” Сама – пиляку ганяю, пил з полиць змахую. Потім – кухня: ребра в соусі – мед, соя, часник, – мариную, сир на дошці викладаю фігурно, як у Pinterest. Лосось ріжу тонко, хліб тостую. “Щоб Наталя хоч раз сказала: ‘Смачно!’ – мрію я”. Час є – беру Міру, нашу лабрадорку, на прогулянку. Вода, шампунь за 200 гривень – миється, як панночка, хвіст крутить.
Олег приходить о п’ятій, скидає куртку:
– Мар’яно, пахне рай! Ти геній. Діти де?
– Готові, – кажу. – У спортивках нових, по 800 гривень комплект. Чекають гостей – Богдан обіцяв іграшки привезти.
Він цілує:
– Ти красуня. Підведи губи – будеш сяяти.
Я малюю помаду, дивлюся в дзеркало: “Все ідеально”. І ось – шоста. Дзвінок Олега.
– Мар’яно, слухай… Богдан написав: Наталя відмовилася їхати. Каже, втомилася після роботи. Вони вдома посидять. Вибач, але…
Я отетеріла з помадою в руці. “Втомилася? Після п’ятниці?” – подумала. І той діалог на початку – мій феєрверк. Олег мовчить, а я ходжу кімнатою, як тигриця.
– Олеже, це ж не вперше! Минулого разу – “погода погана”, перед тим – “діти захворіли”. А я тут – як кухарка в ресторані! 1200 гривень – пуф! Креветки в холодильнику, червоненьке відкрите. Софія вже паркує!
Він зітхає:
– Мар’яно, не злися. З’їмо з Софією, потанцюємо під музику. Завтра – родина, парк.
Але я не вгамовуюся:
– З Софією? Вона ж для розваги Наталі приїде! А тепер – що, базікати про серіали? І мама… Вона салат ріже, думає, гості голодні.
Двері відчиняються – Софія з тортом, шоколадним.
– Мар’яно, привіт! Де юрба? – питає, обіймаючи.
Я змушено усміхаюся:
– Софіє, біда: гості злиняли. Наталя “втомилася”. Сідай, їж – в нас королівський бенкет.
Вона регоче:
– О, то наш вечір! Розкажи, що ти купила? Креветки? Давай коктейль зробимо – з лаймом, як у тропіках.
Діти вбігають: “Тітко Софіє, де друзі?” Вона грає: “Вони в дорозі, хлопці. А тим часом – гра в “Монополію”!”
Ми сідаємо: я – канапку з лососем, Софія – сир, Олег – ребро. Розмова ллється:
– Мар’яно, пам’ятаєш, як ми в студентські часи вечірки зривали? – каже Софія. – Одного разу гості не прийшли, а ми танцювали до ранку!
Я сміюся:
– Так, з тією “дискотекою” на кухні. А ти, Олеже, тоді боягузом був – “сусіди почують”.
Він підморгує:
– Тепер – басейн у дворі, хай чують!
Мама виходить з літньої кухні, з мискою:
– Доню, дивись, курки яйця несуть – повний кошик! Я відварила, а в морозилці краби, з торішнього запасу. Зроби салату, більше наїдків буде, бо гості голодні!
Я дивлюся на неї – і лопаюсь від сміху. Сльози котяться, бо абсурд: стіл ломиться, гостей – нема, а мама про яйця!
– Мамо, ти золото! – хапаю її за руку. – Гості… не приїдуть. Але салат – супер ідея. Діти, допоможіть бабусі!
Максим: “Бабусю, а краби – як краби з моря?”
Мама: “Точно, онучку! З Каліфорнії, привезли. Хочеш, розкажу, як я в молодості рибу ловила?”
Артемчик: “Так! З вудкою?”
Софія хапає виделку:
– Салат з крабами? Інновація! Мар’яно, ти генійка – вечір врятували.
Олег піднімає келих:
– За несподіванки! За нашу компанію – кращу на світі.
Сміх заповнює кімнату, Міра крутиться під столом, вичікуючи крихти. Ми їмо, базікаємо: про роботу Олега – “новий міст за 10 мільйонів, уявляєте?”, про уроки Софії – “учень один сказав: “Англійська – як код, розшифруй!”. Діти малюють “гостей-привидів”, мама розповідає анекдоти з молодості: “Бувало, на базарі торгувалася – ціна падає, як листя восени!”
Пізно ввечері Софія обіймає:
– Мар’яно, це був найкращий “зірваний” вечір. Подзвони, якщо що – я на низькому старті.
Я киваю:
– Дякую, Софіє. Без тебе – сумно б.
Олег, миючи посуд (рідкісне видовище):
– Вибач, люба. Я не подумав. Наступного разу – тільки ми з тобою, романтика.
Я цілую:
– Згода. Але якщо Богдан дзвонить – передай: зустрічаємось лише у них дома.
Наступного ранку – пікнік у парку: залишки страв, бутерброди з лососем. Діти бігають, Олег грає в фрисбі: “Мар’яно, лови!” Я ловлю, сміюся. “Гроші витрачені – ну й що? – думаю. – Заробимо. А спогади – безцінні”.
Але урок засвоєно: гості – на нейтральній території. Поки мама не гукнула з тими яйцями, я кипіла, а після – полегшало, як після дощу.
Друзі, а ви як реагуєте на такі “зірвані” плани? Чи смієтеся, як я, чи злитеся довго? Розкажіть у коментарях – ваші історії про несподівані вечірки чи поради, як не переживати через дрібниці. Кожна відповідь – як той салат з крабами: додасть смаку! Чекаю ваших слів, бо такі розмови – найкраща терапія.
