Коли син узяв за дружину жінку з дитиною, я нічого йому не сказала. Як і не стала з’ясовувати таємницю Валерії. Є дитина, у графі батько – прочерк. Якщо Юра її любить, то хай живуть. Але я сподівалася, що й свого рідного онука поняньчити встигну, тільки виявилося, що невістка більше народжувати не збирається.
– Ольго Артемівно, навіщо нам ще одна дитина? У мене вже є син, нехай чоловік його всиновлює, буде й у вашого сина дитина, – заявила мені невісточка Валерія.
Я не прийшла в захват від того, що у мого сина з’явилася вже досить доросла дитина – синові Лери Арсенію тоді було вже п’ять років. Але хлопчик тямущий, вихований. Та й по Юрі я бачила, що хлопця він полюбив і прийняв усією душею.
Мені хлопчик теж припав до душі, син із сім’єю приходив до мене в гості, я купувала для хлопчика смаколики, подарунки якісь. Іноді вони мені на вечір Арсенія залишали, якщо кудись у кіно збиралися або в гості, так на кілька годин. Ми з дитиною і гралися, і читати вчилися, і мультики дивилися, і пиріжки разом ліпили.
Вже за кілька місяців Арсеній почав називати мене бабусею. Але я не втрачала надії, що візьму на руки свого рідного онука. Справа навіть не стільки в тому, що рідний чи не рідний, а в тому, що хотілося дивитися, як дитина росте, ось прямо з перших днів. Це ж таке диво! Малюсенькі пальчики, серйозні оченята, перше слово, перший крок – це все дуже зворушливі та важливі моменти, хотілося їх випробувати. До того ж, хотілося, щоб малюк був схожий на Юрка.
Але син цю тему не заводив, Лера теж мовчала. Я не втручалася, нехай, гадаю, поживуть, придивляться. Думала, що невістка одного разу вже, може, поквапилась, помилилася, так тепер і не поспішає, а син, мабуть, наполягати не хоче.
Рік вони так прожили, два прожили. Арсеній вже першокласником став, проводжали його в школу всією родиною. Радісно і хвилююче було, я навіть заплакала, згадалося, як я сина давним-давно вела так само на лінійку. Скільки води вже витекло!
До школи Арсенія водила Валерія чи син, а забирала вже я, батьки на роботі. Я його годувала, ми з ним займалися, гуляли, а ввечері відводила до батьків додому. Словом, допомагала, як могла.
Якоїсь миті я вирішила поговорити з сином з приводу дітей. Роки йдуть, треба вже щось вирішувати. Але він сказав, що Лера другої дитини не хоче
– Невже тобі не хочеться поколисати на руках свого власного малюка? – у мене в голові таке не вкладалося.
– З одного боку, хочеться, а з іншого, не впевнений, що хочу проходити етап пелюшок, нічних плачів тощо, увага дружини не належатиме мені довгий час, – відповів син і змінив тему.
Мені було не зрозуміти, як так можна – не хотіти своєї дитини. Вирішила я поговорити на цю тему з невісткою, вона ж жінка, повинна інакше мислити.
– А навіщо нам ще одна дитина? У мене вже є син, нехай Юрко його всиновлює, буде і в нього дитина. Хоча Арсеній його й так татом кличе, тому просто все буде узаконено, – вислухавши мене, промовила невістка.
– Я теж Арсенія люблю, але ж ти розумієш, що своя дитина – це своя дитина. Син бачитиме, як його дитина росте у нього на очах, а це дорогого варте, він тебе ще більше кохатиме. Шлюб у вас міцний, син заробляє нормально, жити є де. Якщо що, то і я завжди допоможу і руками, і грошима.
– Ось тому я й не народжую другого. Почнеться цей поділ свій-не свій, а воно мені треба? Зараз все добре, Юру теж все влаштовує, тому давайте ви не втручатиметеся в нашу особисту справу, – завершила розмову невістка.
Мене ця розмова дуже засмутила, щиро кажучи. Хоч після неї ніби взаємини у нас не змінилися, але я все одно не можу ставитися до Валерії, як і раніше. Не розумію я її, як можна не хотіти народити дитину коханому чоловіку? І з чого вона вирішила, що буде якийсь поділ на свій-не свій? Я ж зовсім про інше говорила, а невістка все переінакшила.
І що ж тепер робити? Невже така доля несправедлива – мені без рідного онука жити, а Юрі – без власної дитини?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
