— Ольго Петрівно, щоб Сашко отримав подарунок від Миколая не гірший за однокласників, йому потрібен телефон вартістю 15000 гривень, — так невістка Олеся оголосила чергову суму, яку я мала витратити. Я зрозуміла, що моя пенсія стала для них лише черговою кредитною карткою, яка скоро буде порожньою.
Моє серце, здається, висить на тонесенькій ниточці, і я не знаю, скільки ще витримаю. Коли мій син, Кирило, одружувався з Олесею, я щиро раділа. Здавалося, він знайшов свою половинку. Олеся — дівчина статна, з характером, одразу було видно, що вона знає собі ціну. Я завжди поважала рішучих людей.
На початку все було добре. Вони жили в моїй квартирі, яку я їм люб’язно віддала після одруження, а сама переїхала у свій невеликий, але затишний будиночок за містом. Я допомагала їм, як могла. Фінансова підтримка — це само собою зрозуміло. Хто ж не допомагає молодій сім’ї? Я тоді ще працювала, отримувала непогану зарплату, тож не шкодувала нічого для своїх дітей.
У мене народилося двоє прекрасних онуків — Даринка та Сашко. Вони — моє сонечко, мій скарб, моє все. Я обожнюю проводити з ними час. Вони такі розумні, допитливі, веселі. Я готова віддати їм останнє, і Олеся, схоже, про це чудово знає.
Усе змінилося, коли я вийшла на заслужений відпочинок. Мій дохід, звичайно, став значно меншим. Я планувала тепер більше часу приділяти своїм онукам, займатися своїми справами, нарешті пожити для себе. Але Олеся, здається, мала на мене зовсім інші плани.
Перші тривожні дзвіночки почалися після мого виходу на відпочинок, якраз напередодні Дня Святого Миколая. Раніше я завжди купувала онукам подарунки, які мені були по кишені — щось гарне, розвиваюче, від чистого серця. Цього року я вирішила купити Даринці якісний набір для малювання, а Сашкові — конструктор, про який він давно мріяв. Дорого, але я заощадила.
— Ольго Петрівно, ви купили подарунки? — запитала мене Олеся по телефону, голос її був дуже зацікавлений.
— Звісно, моя дорога, — відповіла я радісно. — Сподіваюся, дітям сподобається. Я так старалася!
— А що саме? Бо Даринка в садочку розповідала, що їхня вихователька купила своїй доньці нову електронну іграшку, і вона тепер теж таку хоче, — її тон був дуже наполегливий.
— Електронну іграшку? Яку саме? Це, мабуть, дуже дорого, — мій голос став тихішим.
— Так, дуже дорого. Але це ж донька вашого сина, ваші онуки, — вона вжила це як аргумент. — А Сашкові, Ольго Петрівно, потрібна ігрова приставка. Усі в класі вже мають, а мій син, значить, гірший за інших, так?
Я відчула, як у мене все стискається всередині. Це були надзвичайно дорогі речі, які мені просто не були по кишені.
— Олесю, дорога, ви ж знаєте, я тепер на відпочинку. Мій дохід не дозволяє мені робити такі дорогі покупки.
— Ой, Ольго Петрівно, не вигадуйте, — вона засміялася. — ви ж продали той старенький садовий інвентар, що вам не потрібен. ви ж маєте якісь накопичення. Це ж для онуків, для нашої родини, а не для сусідки! Хіба ви не хочете, щоб вони раділи?
Після того дзвінка я не спала всю ніч. Я любила своїх онуків понад усе, але мені було образливо, що мене ось так просто шантажують. Зрештою, я позичила гроші у своєї подруги Надії та купила ті електронні іграшки. Побачивши обличчя онуків, коли вони розпаковували подарунки, моє серце розтануло. Але радість була затьмарена гіркотою.
Через кілька місяців, на Великдень, ситуація повторилася. Я планувала купити дітям гарний одяг, але Олеся заздалегідь «замовила» для Даринки дорогий планшет, а для Сашка — новий велосипед з якимось особливим пристроєм.
— Ольго Петрівно, це ж не щороку. Вони так швидко ростуть, їм потрібні ці речі для розвитку, — пояснювала вона мені, немов я нічого не розуміла.
— Олесю, ви ж можете і самі це купити. ви з Кирилом обоє працюєте, — спробувала я м’яко.
— Ми з Кирилом платимо за квартиру, за комунальні послуги, за їхнє навчання в гуртках. У нас багато витрат, — вона почала перераховувати всі свої фінансові проблеми. — А ви ж маєте свій будиночок, який ви можете здати в оренду, поки живете на відпочинку, і матимете додатковий дохід! Хіба вам не потрібні щасливі онуки?
Я відмовилася. Мій будиночок — це мій прихисток, моя незалежність. Я не можу його здати.
— Гаразд, — сказала Олеся, і її голос став крижаним. — Тоді ми просто скажемо дітям, що бабуся цього року не змогла нічого їм купити, бо в неї немає грошей. Вони зрозуміють.
Я уявляла розчаровані очі Даринки та Сашка. Я не могла цього витримати. Знову я шукала, де позичити гроші, знову стискала зуби, але купувала все, що вона «замовила».
З часом її вимоги ставали все витонченішими і регулярнішими. Вона не соромилася. Олеся завжди говорила, що я «обов’язково повинна» щось купити, і завжди наголошувала, що це «для моїх рідних онуків». Вона прикривалася ними, як щитом.
Одного разу я приїхала до них у гості, щоб допомогти Кирилові з ремонтом. Ми сиділи на кухні, пили чай, і Олеся почала розмову.
— Ольго Петрівно, ви ж пам’ятаєте, що у Сашка скоро день народження, — вона почала з посмішки.
— Звичайно, пам’ятаю! Я вже підготувала йому гарний подарунок, — сказала я, показавши їй новий набір для наукових експериментів.
Олеся подивилася на коробку, і її усмішка одразу зникла.
— Це що? — запитала вона, немов я подарувала їй щось негідне.
— Це набір для експериментів, він дуже якісний і розвиває логіку, — відповіла я, відчуваючи, як тремтить мій голос.
— Ольго Петрівно, він просив свій телефон. Усі його друзі вже мають, а йому соромно. ви що, хочете, щоб над ним сміялися? ви можете це купити, ви ж маєте ще той рахунок у банку!
Я подивилася на Кирила, свого сина. Він сидів поруч, опустивши очі, і мовчав. Його мовчання було найболючішим для мене. Він знав, як мені важко, але ніколи не вступався за мене.
— Кириле, ти що скажеш? — запитала я його.
— Мамо, — почав він тихо, — це ж для Сашка, він так мріє про це. Ми самі не можемо собі дозволити таку дорогу річ.
Його слова пролунали для мене вироком. Вони були заодно. Я не могла повірити, що мій син став таким безвольним. Або він просто звик до того, що я завжди вирішую їхні фінансові проблеми.
Я вийшла з їхньої квартири, відчуваючи себе розтоптаною. Я не банк, я не фінансова установа. Я просто бабуся, яка хоче любити і балувати онуків, але в міру своїх можливостей. Але Олеся бачила в мені лише джерело грошей.
Якось вона попросила мене заплатити за гурток Даринки — надзвичайно дорогі заняття з балету.
— Ольго Петрівно, це ж її майбутнє! Вона така талановита! ви ж хочете, щоб ваша онука стала зіркою! — сказала вона мені.
Я заплатила, але відчувала, що це вже не допомога, а данина. Я втрачала свою гідність і свої заощадження.
Перед цьогорічним Днем Миколая ситуація зайшла в глухий кут. Олеся надіслала мені довгий список «необхідних» подарунків. Там були фірмовий одяг, дорогий ноутбук для навчання і навіть путівка на сімейний відпочинок «для оздоровлення дітей». І все це вона подавала під виглядом мого «бабусиного обов’язку».
— Ольго Петрівно, це ж Миколай! — вона просто констатувала факт, немов у мене не було вибору.
— Олесю, у мене немає такої суми, — сказала я їй твердо. — Я можу купити їм щось гарне, тепле, але не більше.
— Тоді навіщо ви взагалі потрібні? — вирвалося в неї.
Я поклала слухавку. І більше не брала від неї дзвінки. Я нарешті зрозуміла: я не можу і не хочу бути їхнім золотим джерелом. Я хочу бути просто бабусею.
Я купила онукам чудові подарунки, які мені були по кишені: м’які іграшки, набір книжок та цукерки. Поклала їх під подушку вночі, поки вони спали. Я бачила їхні щасливі обличчя вранці. Але потім побачила погляд Олесі. Він був сповнений гніву.
— Це все? — запитала вона, кидаючи погляд на мої подарунки. — Я думала, що ви зрозуміли, що онукам потрібні зовсім інші речі.
— Олесю, це подарунки від мого серця і моїх можливостей, — відповіла я, і цього разу мій голос був твердим.
— Ну що ж, — сказала вона, — тоді не дивуйтеся, якщо вони менше захочуть до вас приїжджати. Бабуся, яка не може купити те, що потрібно, не така вже й цікава.
Я поїхала додому, і мені було боляче. Але це був біль, який звільняв.
Я не знаю, чи довго протривають наші стосунки. Чи перестане вона мною маніпулювати. Чи зрозуміє мій син, що його дружина використовує мене. Я боюся, що тепер онуки менше захочуть мене бачити.
Що мені робити, дорогі мої? Як мені захистити себе і свої стосунки з онуками від її фінансових вимог? Як навчити сина і невістку поважати мої фінансові можливості?
Будь ласка, напишіть, що ви думаєте про цю ситуацію. Це дуже важливо для мене. Ваша підтримка і ваші поради дуже потрібні мені. Натисніть на сердечко і поділіться своїми думками в коментарях, щоб ця історія не залишилася без уваги.
