fbpx
життєві історії
Оля не змогла пояснити, та й діти бувають злі… Один з хлопчаків почав дражнитися: – А в Ольки мамка – бабка! Інші підхопили… Оля тоді розплакалася, її втішали подружки, але це мало допомогло. Осад лишився. І Оля стала робити все, щоб мама якомога рідше заходила до школи, не хотіла, щоб Людмила навіть на свята, куди зазвичай приходили батьки, з’являлася. Казала мамі:

Оля стидалася “не такої” матері. Людмила народила Олю в 42 не від чоловіка. З Володею розлучилися, хоч він і не проти був примирення. З батьком дитини не склалося. Олю ростила сама, тяглася, як могла, допомагали трішки старші, вже дорослі, діти.

Коли мама працювала нянею в її дитсадочку, маленькій Олі це дуже подобалося. Як чудово було підбігти до своєї ж матусеньки, залізти їй на коліна, притулитися, обійняти! Похвалитися своїми маленькими «привілеями» перед іншими дітлахами!

І у молодших класах школи Оля ще не розуміла, що мама «не така». Але все ж на Першому дзвонику, такому важливому святі, дівчинка помітила, що мама її не схожа на інших мам, а більше схожа на… бабусю.

Ввечері Оля запитала:

– Мамусю, а чому ти вже трішки старенька?

– Тому, донечко, що я народила тебе пізніше, ніж мами твоїх подружок народили їх. Але я і не старенька ще, то тобі так здається, квіточко, бо я старша просто за них, а ти маленька.

Оля таку відповідь прийняла і забулася на деякий час про мамин вік.

Але однокласники їй же і нагадали, запитавши якось після новорічного шкільного свята, на яке були запрошені й батьки: «А чому твоя мама – стара?»

Оля не змогла пояснити, та й діти бувають злі… Один з хлопчаків почав дражнитися:

– А в Ольки мамка – бабка!

Інші підхопили… Оля тоді розплакалася, її втішали подружки, але це мало допомогло. Осад лишився.

І Оля стала робити все, щоб мама якомога рідше заходила до школи, не хотіла, щоб Людмила навіть на свята, куди зазвичай приходили батьки, з’являлася. Казала мамі:

– Та нащо тобі гаяти на це час, я не ображуся, якщо ти не прийдеш, та й нам сказали, що присутність батьків – не обов’язкова зовсім.

Людмила щось відчувала, але нічого не говорила дочці. В чомусь вона і розуміла її…

Люда рано пішла на пенсію, за вислугою років, бо після розлучення з першим чоловіком, Володею, довелося виїхати в інше місто. Її покликала старша дочка в те місто, де вийшла заміж і тепер жила зі своєю родиною, але, як могла, матері і маленькій сестрі допомагала. Допомагав частково і старший син, який виїхав в іншу країну і там лишився, завів сім’ю.

Та попри поміч дітей, Людмилі було не легко. Свого житла не було, вона знімала для себе й Олі невеликий будиночок, а потім квартиру, а потім знову будиночок… За все треба було платити, а ще їсти, одягати Олю. То був складний час, середина 90-х.

Людмила то туди, то туди влаштовувалася, то прибиральницею, то продавщицею… Але платили мало, а через вік її на гарну роботу вже не брали.

То Люда й пішла, разом с сусідськими жінками, як тоді говорили, «на панщину»: полоти в орендарські поля соняшник, збирати овочі за 10-20 гривень на день… Тоді то вважалося грішми.

Чоловіка ж гарного, щоб взяв на себе Людмилин тягар чи хоч його частину, так в її житті більше і не зустрілося.

Робота в полі була важкою, підривала здоров’я, зістарювала раніше часу руки, висушувала обличчя…

Тому і розуміла Людмила доньку. Але боляче – боляче було.

Десь класі в 9-му Оля потрапила в лікарню взимку з запаленням легенів.

Люда ходила до доньки пішки 5 кілометрів майже щодня. Носила щось смачненьке. А Оля говорила сусідам по палаті – дітям і їх мамам, новим подружкам, що тут з’явилися, – що це її відвідує бабуся…

На запитання, а чому ж не приходить мама, Оля відповідала, що мама дуже зайнята на роботі, на стільки, що навіть часу не має провідати її.

…Оля думала іноді про шкільний випускний: як же відмовити маму йти на нього?.. Як вона пояснить мамусі, що стидається її, що не хоче маминої присутності на святі закінчення школи?..

На початку 11-го класу, після перших коротких осінніх канікул, Олина однокласниця і подружка Ніна прийшла до класу у чорній хустині. Як виявилося, мама дівчинки давно тяжко хворіла, і менше тижня тому її не стало…

Оля дивилася на обличчя подруги, і щось в її душі, в її серці переверталося, змінювалося назавжди…

Повернувшись того дня зі школи, Оля підійшла до мами, пригорнулася без слів, а потім поцілувала здивованій Людмилі обидві натруджені руки…

– Мамочко, як добре, що ти є!.. Я так тобі за все вдячна… Прошу тебе, благаю: просто будь!.. Якнайдовше, мамочко, будь ласка!..

…На початку урочистого, довгожданого випускного балу, Оля підвела маму за руку до кола інших матерів своїх однокласників.

– Знайомтеся, це моя мама Людмила, – гордо представила причепуреним жінкам Оля свою матусю.

…Олі зараз – 33, і її мама досі Є.

Можливо, Господь почув тоді Олю.

Бо так щиро, як мамі ті слова в ту мить, Оля більше нічого в житті не говорила.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – з відкритих джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!