Оля стидалася “не такої” матері. Людмила народила Олю в 42 не від чоловіка. З Володею розлучилися, хоч він і не проти був примирення. З батьком дитини не склалося. Олю ростила сама, тяглася, як могла, допомагали трішки старші, вже дорослі, діти.
Коли мама працювала нянею в її дитсадочку, маленькій Олі це дуже подобалося. Як чудово було підбігти до своєї ж матусеньки, залізти їй на коліна, притулитися, обійняти! Похвалитися своїми маленькими «привілеями» перед іншими дітлахами!
І у молодших класах школи Оля ще не розуміла, що мама «не така». Але все ж на Першому дзвонику, такому важливому святі, дівчинка помітила, що мама її не схожа на інших мам, а більше схожа на… бабусю.
Ввечері Оля запитала:
– Мамусю, а чому ти вже трішки старенька?
– Тому, донечко, що я народила тебе пізніше, ніж мами твоїх подружок народили їх. Але я і не старенька ще, то тобі так здається, квіточко, бо я старша просто за них, а ти маленька.
Оля таку відповідь прийняла і забулася на деякий час про мамин вік.
Але однокласники їй же і нагадали, запитавши якось після новорічного шкільного свята, на яке були запрошені й батьки: «А чому твоя мама – стара?»
Оля не змогла пояснити, та й діти бувають злі… Один з хлопчаків почав дражнитися:
– А в Ольки мамка – бабка!
Інші підхопили… Оля тоді розплакалася, її втішали подружки, але це мало допомогло. Осад лишився.
І Оля стала робити все, щоб мама якомога рідше заходила до школи, не хотіла, щоб Людмила навіть на свята, куди зазвичай приходили батьки, з’являлася. Казала мамі:
– Та нащо тобі гаяти на це час, я не ображуся, якщо ти не прийдеш, та й нам сказали, що присутність батьків – не обов’язкова зовсім.
Людмила щось відчувала, але нічого не говорила дочці. В чомусь вона і розуміла її…
Люда рано пішла на пенсію, за вислугою років, бо після розлучення з першим чоловіком, Володею, довелося виїхати в інше місто. Її покликала старша дочка в те місто, де вийшла заміж і тепер жила зі своєю родиною, але, як могла, матері і маленькій сестрі допомагала. Допомагав частково і старший син, який виїхав в іншу країну і там лишився, завів сім’ю.
Та попри поміч дітей, Людмилі було не легко. Свого житла не було, вона знімала для себе й Олі невеликий будиночок, а потім квартиру, а потім знову будиночок… За все треба було платити, а ще їсти, одягати Олю. То був складний час, середина 90-х.
Людмила то туди, то туди влаштовувалася, то прибиральницею, то продавщицею… Але платили мало, а через вік її на гарну роботу вже не брали.
То Люда й пішла, разом с сусідськими жінками, як тоді говорили, «на панщину»: полоти в орендарські поля соняшник, збирати овочі за 10-20 гривень на день… Тоді то вважалося грішми.
Чоловіка ж гарного, щоб взяв на себе Людмилин тягар чи хоч його частину, так в її житті більше і не зустрілося.
Робота в полі була важкою, підривала здоров’я, зістарювала раніше часу руки, висушувала обличчя…
Тому і розуміла Людмила доньку. Але боляче – боляче було.
Десь класі в 9-му Оля потрапила в лікарню взимку з запаленням легенів.
Люда ходила до доньки пішки 5 кілометрів майже щодня. Носила щось смачненьке. А Оля говорила сусідам по палаті – дітям і їх мамам, новим подружкам, що тут з’явилися, – що це її відвідує бабуся…
На запитання, а чому ж не приходить мама, Оля відповідала, що мама дуже зайнята на роботі, на стільки, що навіть часу не має провідати її.
…Оля думала іноді про шкільний випускний: як же відмовити маму йти на нього?.. Як вона пояснить мамусі, що стидається її, що не хоче маминої присутності на святі закінчення школи?..
На початку 11-го класу, після перших коротких осінніх канікул, Олина однокласниця і подружка Ніна прийшла до класу у чорній хустині. Як виявилося, мама дівчинки давно тяжко хворіла, і менше тижня тому її не стало…
Оля дивилася на обличчя подруги, і щось в її душі, в її серці переверталося, змінювалося назавжди…
Повернувшись того дня зі школи, Оля підійшла до мами, пригорнулася без слів, а потім поцілувала здивованій Людмилі обидві натруджені руки…
– Мамочко, як добре, що ти є!.. Я так тобі за все вдячна… Прошу тебе, благаю: просто будь!.. Якнайдовше, мамочко, будь ласка!..
…На початку урочистого, довгожданого випускного балу, Оля підвела маму за руку до кола інших матерів своїх однокласників.
– Знайомтеся, це моя мама Людмила, – гордо представила причепуреним жінкам Оля свою матусю.
…Олі зараз – 33, і її мама досі Є.
Можливо, Господь почув тоді Олю.
Бо так щиро, як мамі ті слова в ту мить, Оля більше нічого в житті не говорила.
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук заборонено.
Фото – з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
