— Олю, ану живо йди сюди! До роботи тобі ще сорок хвилин, а ці мішки з тирсою самі себе не перенесуть, — пролунав вимогливий голос свекрухи Людмили, щойно я піднялася з ліжка
У нашому невеличкому обійсті живе лише кілька курочок, лагідний кіт на ім’я Рудик і наш вірний пес Сірко. Цього більш ніж достатньо для нашої родини. Але моя свекруха, пані Людмила, вирішила, що наша присадибна ділянка просто не може пустувати.
Вона насадила стільки всього — яблунь, смородини, малини, що я, здається, скоро перестану відчувати свої руки від постійної роботи з обрізанням гілок та укриттям кущів на зиму. І найдивніше, що їй абсолютно байдуже, що основний тягар роботи лягає на мої з чоловіком плечі. Восени, коли ми, змучені, нарешті підготуємо все до холодів, вона з гордістю роздає саджанці та живці сусідам, пояснюючи це тим, що потрібно ділитися, та й сад не повинен заростати.
Ця п’ятниця, кінець листопада, почалася з ранкового невеликого скандалу, який влаштувала моя свекруха. Стрілки годинника не показували ще й восьмої ранку, а вона вже стояла під дверима кімнати, наполегливо стукаючи.
— Олю, ти чого спиш? До початку твого робочого дня ще майже година! Вставай, швиденько, — її голос звучав досить рішуче, — Ходімо, допоможеш мені обмотати агроволокном ті троянди біля альтанки та занести мішки з тирсою у сарай, поки Назар ще вдома, бо одному мені важко.
Я намагалася пояснити, що маю лише сорок хвилин на збори. Працюю я бухгалтеркою у міській філії великої компанії, і мені просто необхідно виглядати охайно та доглянуто. А для цього потрібен час: зробити акуратну зачіску, нанести легкий денний макіяж. Але, схоже, мої аргументи її не цікавили. Вона вважає, що я маю їхати на роботу, як вона висловилася, у вигляді селянки. З піском на волоссі та в засмальцьованому робочому одязі.
Я і Назар одружені вже близько десяти місяців, і весь цей час ми живемо разом із його мамою. Перші п’ять місяців, коли я тільки переїхала, мені здавалося, що ми чудово ладнаємо. Навіть скажу, що не відчувала від неї жодного особливого негативу. Звісно, були дрібниці, але я намагалася не звертати на них уваги.
Та вже наступні п’ять місяців наше спільне життя перетворилося на справжнє випробування. З кожним тижнем мені все важче дійти з нею до якогось порозуміння.
Спочатку пані Людмила почала скаржитися, що я рідко готую. Мовляв, молода господиня, а часу на кухні не проводить. Я вирішила, що це легко виправити, і взяла на себе майже всю щоденну готовку. Вона готувала лише тоді, коли була в гарному настрої, або ж коли бачила, що я, фізично, не встигаю після роботи.
Хочу зазначити, що живемо ми в досить мальовничому селі, яке розташоване зовсім близько до міста. До нашої міської околиці можна доїхати маршруткою всього за десять-п’ятнадцять хвилин. Але, незважаючи на це, моя свекруха повністю занурилася у сільське життя і стала просто одержима всіма цими польовими роботами.
Кожного вечора, коли я, втомлена після робочого дня, повертаюся додому, вона вже чекає мене біля порога.
— Олю, ну ти як? Швиденько перевдягайся і гайда сапати бур’ян на полі, доки ще видно. А то, дивись, вже сутеніє, — ця фраза стала для мене майже щоденною мантрою.
А зараз, у кінці листопада, роботи на ділянці особливо багато. Це пора, коли треба підготувати все до зими, укрити чутливі рослини, прибрати в сараях. Вчора, наприклад, ми допізна працювали, перебираючи насіння на весну і збираючи сухе листя для компосту. Понасаджувала вона тих дерев і кущів стільки, що вистачить на цілий розплідник. І я постійно ставлю собі запитання — навіщо нам стільки?
Як я вже казала, у нас лише трохи птиці та два домашніх улюбленці. Але вона постійно повторює свою фразу:
— Треба, доню, щоб земля не пустувала, щоб люди бачили, що ми — працьовиті. І сусідам я можу чимось допомогти.
Надвечір’я минають у нескінченній роботі. Надвигалась я тих важких мішків із ґрунтом, що руки мені всю ніч нили. А вранці я ледве піднялася з ліжка.
Моя робота вимагає високої концентрації та спілкування з клієнтами. Після приготування сніданку для всієї родини, мені потрібно ще хоча б сорок хвилин, щоб спокійно привести себе до ладу. А тут знову починаються ці ранкові сцени.
Я кличу її снідати, а вона у відповідь:
— Та що там той сніданок! Маєш ще сорок хвилин до виходу, ходімо, допоможи перенести дошки на подвір’ї, щоб накрити квіти.
Назару добре. Він встає дуже рано, о сьомій ранку вже вибігає з дому. А мені доводиться виходити майже на півтори години пізніше, о дев’ятій тридцять. Тому мої ранки перетворилися на суцільний стрес. Тільки варто мені, хоча б раз, спробувати відмовити їй у допомозі, як тут же починається справжня вистава.
— І що то за молодь така пішла, ніякої поваги до старших! — починає вона драматично. — Я для вас же стараюсь, щоб було що їсти, а ви такі невдячні. От коли підуть у вас діти, тоді згадаєте мої слова і відчуєте, що значить бути на моєму місці, коли тебе не шанують.
І ще багато інших слів, які викликають у мене відчуття провини. Я ділюся своїми переживаннями з Назаром, а він тільки знизує плечима і каже:
— Ну, що я можу зробити? Вона ж моя мама. Потерпи ще трохи, вона не зі зла.
Але в мене вже просто немає сил терпіти. Я постійно їду на роботу з поганим настроєм. Моє серце просто шалено калатає, і мені важко заспокоїтися. А ввечері, коли я повертаюся, вона може бути настільки ласкавою і доброзичливою, що я просто дивуюся цим перепадам.
Я працюю з великими сумами, з важливими документами і щодня спілкуюся з людьми. І я неодноразово їй про це наголошувала, пояснюючи, що мені необхідно бути спокійною і врівноваженою. Але вона, схоже, або не чує, або їй байдуже. Ці постійні зміни її настрою і необґрунтовані претензії скоро доведуть мене до нервового виснаження.
Я вже обмірковую план з’їхати від неї, орендувати невелику квартиру в місті і почати жити окремо. Але Назар категорично проти. Каже, що не хоче залишати свою маму саму, мовляв, вона вже не молода. Він вважає, що я просто надто емоційна і сама себе накручую.
Я справді не знаю, як мені бути далі. Моє життя стає нестерпним. І кожного ранку я прокидаюся з неприємним відчуттям і думкою, що ж вона мені сьогодні придумала за роботу до сніданку?
Як ви вважаєте, чи варто мені наполягати на переїзді, навіть якщо чоловік проти, чи може, є інший спосіб налагодити стосунки зі свекрухою і врятувати свій душевний спокій?
