Мій чоловік зробив зі свого смартфона центр всесвіту — і здається, ми з донькою для нього просто не існуємо
Мені здається, що я вийшла заміж не за Григорія, а за його новенький телефон. Ця срібляста прямокутна річ стала головним членом нашої родини, нашою точкою відліку та єдиним справжнім пріоритетом мого чоловіка.
Ми з нашою восьмирічною донечкою Оленкою вже давно звикли, що вечірні сімейні посиденьки, спільні обіди та навіть вихідні на природі відбуваються під акомпанемент постійного таємничого мерехтіння екрана і тихого постукування пальців по ньому. Я, звісно, розумію, що сучасна робота вимагає постійного зв’язку, але ж це вже перейшло всі розумні межі. Іноді мені здається, що якби я або Оленка почали світитися і видавати такі ж звуки, як його гаджет, можливо, тоді він нарешті звернув би на нас увагу.
— Я ж просила тебе, Григорію, сьогодні ввечері допомогти їй із цим малюнком. У них завтра виставка, а вона ніяк не може придумати, як правильно тінь накласти на дерево.
— Добре, добре, зараз. Ще п’ять хвилин. Я тут звіт важливий переглядаю, розумієш? Якщо я зараз не відповім, то завтра буде проблема.
— Які п’ять хвилин? Ти кажеш це вже пів години! Досить! Відклади його, будь ласка. Це ж твоя донька! Вона сидить на підлозі і ледь не плаче, бо сама не справляється!
— Олю, не роби з мухи слона! Я вже сказав, що зараз. Ти ж теж цілий день у телефоні сидиш, коли не готуєш. Чому мені не можна?
— Я сиджу у телефоні, щоб записати її до стоматолога чи подивитися рецепт нової запіканки! Я ж не переглядаю безкінечно новини чи коментарі до якихось ігор, коли вона просить про допомогу!
— Це не гра, це робочий чат! Ти не розумієш, що таке термінова робота. Ну все, ти мене збила, тепер доведеться перечитувати. Прекрасно.
Я пам’ятаю, як усе починалося. Коли ми познайомилися, Григорій був зовсім іншим. Це було дев’ять років тому, ми зустрілися в невеликій кав’ярні у Вінниці. Він був уважний, завжди дивився мені у вічі, слухав мої розповіді про роботу в дитячому центрі та про мрії поїхати до Львова. Його старенький телефон тоді завжди лежав у кишені, і здавалося, він навіть не знав, що таке push-сповіщення.
— Ти така цікава співрозмовниця, Олю, — казав він мені тоді, відпиваючи свою каву з корицею. — Я можу слухати тебе годинами. Ніякі повідомлення чи дзвінки не переважать нашої розмови.
Ми одружилися через два роки. Народилася Оленка. Наші стосунки були теплі та міцні. Григорій працював інженером, його робота була досить рутинною, але добре оплачуваною. Тоді, здавалося, ми були щасливою сім’єю.
Все змінилося приблизно два роки тому, коли на його фірмі почалася цифрова трансформація, і йому доручили керувати новим проєктом. Йому видали новий, сучасний, наворочений смартфон — і це було ніби підключення його до якоїсь паралельної реальності. Спочатку це були просто дзвінки та листи. Потім — нескінченні чати. А тепер… Тепер його очі, здається, адаптувалися лише до яскравого світла екрана.
Наші вечори стали виглядати однаково. Я готую вечерю, Оленка малює або грається, а Григорій сидить у вітальні. Коли я кличу його, він відповідає:
— Зараз, хвилинку. Тут треба швидко відповісти.
І ця “хвилинка” перетворюється на годину. Коли ми всі сідаємо за стіл, я намагаюся почати розмову.
— Оленка сьогодні отримала п’ятірку за контрольну з математики!
Григорій піднімає голову на мить, не відриваючи правої руки від телефону:
— Молодець. Розумниця.
І знову поринає у свій віртуальний світ. Оленка спочатку намагалася привернути його увагу.
— Тату, подивись, який я намалювала будиночок! З зеленим дахом, як ти хотів!
— Дуже гарно, сонечко, — бурмоче він. — Тільки не заважай, будь ласка.
Дитина ображалася. Вона стала тихшою, рідше підходила до нього. І це мені боліло найбільше. Бачити, як моя донька перестає боротися за увагу свого тата.
Я намагалася говорити з ним про це. Спочатку дуже обережно.
— Любий, ми можемо хоча б під час вечері відкладати телефони? Це ж час для нас.
Він зітхнув, вимкнув звук і поклав гаджет екраном донизу.
— Добре, Олю. З тобою не посперечаєшся.
Але щойно ми починали говорити про щось особисте, про планування відпустки чи ремонт у ванній, його палець сам тягнувся до телефону, ніби за звичкою. Він швидко підіймав його, перевіряв повідомлення, і наша розмова втрачала будь-який сенс. Він був присутній фізично, але відсутній душею.
Якось у неділю ми вирішили поїхати до київського ботанічного саду, щоб побачити, як цвітуть тюльпани. Я купила квитки, приготувала бутерброди, Оленка вдягнула свою улюблену сукню. Ми так довго чекали цього дня. Але, приїхавши туди, ми зрозуміли, що взяли з собою не Григорія, а лише його тінь.
Ми йдемо алеєю, я показую Оленці на рідкісні сорти квітів, намагаюся розповісти їй цікаві факти, які прочитала напередодні. А Григорій йде поруч, майже не піднімаючи погляду.
— Гришо, подивись, які дивовижні фіолетові!
— Ага. Красиво, — відповідає він, прокручуючи стрічку новин.
Оленка підійшла до нього, потягнула його за рукав.
— Тату, сфотографуй мене біля того великого куща, ну будь ласка!
— Зараз, доню. Мене тут просять терміново переслати один документ. Зачекай хвилинку.
Оленка відійшла і стала біля клумби. Її обличчя було таким сумним, що моє серце стиснулося. Я взяла свій телефон, сфотографувала її сама і вирішила, що з мене досить.
Я підійшла до Григорія і тихенько, але дуже твердо, сказала:
— Ми приїхали сюди всі разом, щоб провести час як сім’я. Якщо ти не можеш відірватися від роботи навіть у вихідний, коли твоя дитина просить тебе про просту річ, тоді навіщо ти взагалі тут? Ти міг би просто залишитися вдома.
Він подивився на мене роздратовано.
— Олю, я не розумію, що ти від мене хочеш. Це ж не я винен, що у мене така відповідальна робота. Я заробляю гроші для цієї родини!
— Гроші важливі, але і наш час теж важливий. Іноді мені здається, що твоя робота — це просто зручний привід, щоб не брати участі в нашому житті. Ти завжди там, де цікавіше — у своєму телефоні.
Він промовчав, насупившись. Потім просто поклав телефон у кишеню, різко повернувся і пішов до виходу.
— Ходімо вже додому, — кинув він через плече. — Я бачу, що нікому це не подобається.
Оленка розплакалася. Мені довелося швидко її заспокоювати. Настрій був зіпсований. Ми повернулися додому. Тихий, важкий, мовчазний обід.
Після того випадку я почала спостерігати за ним ще уважніше. Здавалося, він навіть не помічає, як багато часу він витрачає на цей пристрій. Коли він прокидається, перше, що він робить, це бере телефон. Коли він лягає спати, останнє, що він робить, це кладе його на тумбочку. Він читає новини, дивиться якісь безглузді відеоролики про ремонт автомобілів, прокручує стрічки в соціальних мережах — і все це з такою зосередженістю, ніби вирішує світові проблеми.
Одного разу я вирішила поекспериментувати. Ми готували піцу, і Оленка запропонувала:
— Тату, давай разом тісто місити! Це весело!
Григорій на мить відіклав телефон, засукав рукави, почав допомагати. Але через п’ять хвилин його телефон тихенько задзижчав на столі. Його погляд одразу ж потягнувся до нього. Він не зміг втриматися, взяв його, і поки він читав якесь повідомлення, тісто в його руках просто перестало міситися. Оленка, побачивши це, тихенько відійшла і продовжила сама.
— Це просто вже залежність якась, Гришо! — сказала я тоді. — Ти не можеш прожити без нього і п’яти хвилин!
— Це ж не так, Олю. Ти перебільшуєш. Я просто перевірив, чи немає нічого термінового.
— І що там було термінового? Якась картинка з котиком? Я бачила!
— Ні, це був мем, який надіслав мій колега. Це для розслаблення. Чому ти така зла?
— Я не зла, я засмучена тим, що ти не бачиш, що відбувається з нашою родиною! Ти віддаляєшся, а ми з Оленкою почуваємося самотніми, навіть коли ти поруч!
Він знову замкнувся. Одягнув свою захисну маску байдужості і сказав, що я все вигадую.
— Я люблю вас, — сказав він. — І я роблю все, щоб ви були щасливі. Якщо я не сиджу з вами, це тому, що я намагаюся зробити наше життя кращим, заробляючи більше.
Я знаю, що він говорить це щиро. Він не розуміє, що нам не потрібні зайві гроші, якщо ціною цьому є його присутність. Я хотіла б, щоб він був менш завантажений, але був із нами. Але він, здається, не готовий пожертвувати своєю новою “робочою” звичкою.
Нещодавно я запропонувала йому сходити до психолога.
— Можливо, нам потрібна допомога. Це ж не про телефон, це про пріоритети.
Він просто посміявся.
— До психолога? Я? Ні, Олю, я не дивакуватий, щоб ходити до психолога через те, що я користуюся робочим телефоном. Краще б ти сама зайнялася чимось корисним, ніж шукати проблеми там, де їх немає.
Я зрозуміла, що я одна не зможу з цим впоратися. Я не хочу руйнувати сім’ю, але жити так більше не можу. Мене виснажує ця боротьба за його увагу. Ця постійна боротьба з прямокутною машиною, яка завжди перемагає.
Останній гострий момент був учора, коли Оленка зайшла до кімнати і тихо запитала:
— Тату, ти можеш зі мною погратися? Я забула, як збирати цей конструктор, а ти ж казав, що знаєш.
Він сидів, спершись на диван, із телефоном у руках, як завжди.
— Зараз, донечко. Я ж уже тобі пояснював: у мене тут важливе листування. Ти сама спробуй, ти розумна.
Оленка просто постояла у дверях, а потім повернулася і вийшла. Вона більше не просила. Вона вже не сподівається. І це найстрашніше.
Я не знаю, що робити далі. Ми живемо ніби в різних світах. Я в світі, де є справжні емоції, розмови, дотики. А він — у світі, де є лише екран і наступне повідомлення. Я відчуваю себе його супутником, а не дружиною.
Як мені достукатися до нього? Чи є сенс продовжувати боротьбу, коли він навіть не визнає, що проблема існує? Можливо, я дійсно перебільшую? Що ви думаєте про таку ситуацію?
