Сестра завжди знала, як затьмарити моє існування, навіть не докладаючи до цього особливих зусиль. Яна народилася з цією дивною здібністю притягувати погляди, забирати увагу і ставати центром будь-якого простору, куди вона заходила. У дитинстві це здавалося дрібницею: їй діставалися найкращі іграшки, більша порція десерту або право першою обирати мультфільм. Батьки лише розчулено всміхалися, мовляв, вона ж молодша, вона така тендітна, їй потрібно більше турботи. Я ж звикала бути фоном, сірою стіною, на якій яскраві кольори Яни виглядали ще виразніше.
Минуло двадцять років, але нічого не змінилося. Яна виросла в жінку, яка звикла отримувати все за першим покликом. Вона не просила, вона просто брала те, що вважала своїм за правом народження. Її життя нагадувало нескінченне свято, тоді як моє складалося з цеглин важкої праці, навчання та спроб побудувати бодай щось власне, куди не дотягнуться її довгі, доглянуті пальці. Коли в моєму житті з’явився Максим, я вперше повірила, що знайшла свій затишний куточок, свій замок, куди вхід сестрі буде закритий.
Максим був іншим. Спокійний, розсудливий, він не кидався на блискітки. Його приваблювала моя стабільність, наше спільне прагнення до тихого родинного щастя. Ми планували весілля, обговорювали колір штор у вітальні та мріяли про подорож до гір. Усе було настільки ідеально, що всередині мене оселився липкий страх: коли з’явиться Яна і все зіпсує?
Вона приїхала за два місяці до нашої церемонії. Офіційна причина була банальною — чергова невдача в особистому житті, пошук підтримки в рідних стінах. Вона переступила поріг моєї квартири з величезною валізою та обличчям людини, якій увесь світ щось винен.
— Олю, ти ж не проженеш власну сестру в такий скрутний час? — запитала вона, навіть не чекаючи відповіді, і одразу кинула свої речі на мій світлий диван.
Того вечора Максим прийшов на вечерю. Я бачила, як він завмер на мить, побачивши Яну. Вона сиділа в кріслі, підібравши під себе ноги, і виглядала максимально беззахисною. На ній була моя стара футболка, яка на її тендітній фігурі здавалася стильною сукнею.
— Привіт, я Яна, та сама непутяща сестра, про яку Оля напевно тобі розповідала жахи, — вона простягнула йому руку і всміхнулася так, ніби вони вже були знайомі тисячу років.
— Максим. Приємно познайомитися, — відповів він, ввічливо стискаючи її долоню.
Вечеря пройшла під акомпанемент її розповідей. Вона говорила про свої подорожі, про дивних людей, яких зустрічала, про свої розчарування. Я сиділа поруч і відчувала, як повітря в кімнаті стає важким. Максим слухав уважно, іноді ставив запитання. Я бачила, як він мимоволі спостерігає за її жвавою мімікою.
— Тобі, мабуть, було непросто з такою активною сестрою, — зауважив він пізніше, коли ми залишилися на кухні одні.
— Вона просто любить увагу, — коротко відрізала я.
Наступні тижні стали для мене випробуванням. Яна була скрізь. Вона ніби випадково опинялася у вітальні, коли Максим заходив за мною після роботи. Вона просила його допомогти з ноутбуком, полагодити замок на її валізі або просто запитувала його думку щодо нової сукні. Її манера спілкування була на межі флірту, але настільки завуальованою, що будь-яке моє зауваження виглядало б як спалах безпідставних ревнощів.
— Олю, ти занадто напружена, — сказала вона якось вранці, попиваючи мій чай. — Тобі варто більше відпочивати. Максим каже, що ти останнім часом зовсім не посміхаєшся.
— Ти обговорюєш мене з моїм нареченим? — я зупинилася з рушником у руках.
— А що тут такого? Ми ж родина. Він просто переживає за тебе. Він такий турботливий, тобі справді пощастило. Навіть шкода, що такі чоловіки дістаються тим, хто не вміє їх цінувати.
Я відчула, як усередині все стиснулося. Це була її тактика — посіяти сумнів, змусити мене відчувати себе недостатньо хорошою, недостатньо яскравою.
Одного разу я повернулася з роботи раніше. У квартирі було тихо, але з вітальні доносилися голоси. Я не хотіла підслуховувати, проте ноги самі зупинилися біля дверей.
— Ти справді думаєш, що вона буде щасливою в цьому маленькому місті, займаючись паперами в офісі? — голос Яни був м’яким, майже співчутливим. — Оля завжди була такою… передбачуваною. Їй потрібен спокій, а тобі, Максиме, мені здається, потрібно щось більше. Драйв, вогонь.
— Вона чудова людина, Яно. Ми любимо одне одного, — голос Максима звучав невпевнено.
— Любов — це не тільки спільні плани на іпотеку. Це іскра. Ти відчуваєш її зараз?
Я різко відчинила двері. Вони сиділи на дивані досить близько одне до одного. Максим одразу підвівся, на його обличчі промайнула тінь провини. Яна ж навіть не здригнулася. Вона спокійно поправила пасмо волосся і всміхнулася мені.
— О, ти вже вдома! А ми тут якраз говорили про ваше майбутнє весілля.
— Я бачу, про що ви говорили. Максиме, нам треба поговорити наодинці.
Яна зітхнула, піднялася і повільно вийшла з кімнати, зачепивши плечем Максима. Цей жест був настільки зухвалим, що я ледь стрималася, щоб не вибухнути.
— Що відбувається? — запитала я, дивлячись йому в очі.
— Нічого не відбувається, Олю. Вона просто ділилася своїми думками. Вона багато бачила, у неї інший погляд на речі.
— Її погляд руйнує все, до чого вона торкається. Хіба ти не бачиш, що вона робить? Вона намагається вбити клин між нами.
— Ти просто ревнуєш. Це некрасиво. Вона твоя сестра, вона зараз у депресії, їй важко. Чому ти така недоброзичлива до неї?
Ці слова стали для мене справжнім відкриттям. Вона вже встигла обробити його, зробити себе жертвою в його очах. Я зрозуміла, що програю цю битву у власному домі.
Наступні кілька днів я мовчала. Спостерігала, як вони разом готують вечерю, як сміються над якимись внутрішніми жартами, яких я не розуміла. Я почувалася чужою у власній квартирі. Кожна деталь — від запаху її парфумів, що заполонили коридор, до її речей, розкиданих на кожному кроці — нагадувала мені про мою поразку.
Одного вечора Максим затримався. Яна теж десь зникла. Я сиділа в темряві, дивлячись у вікно на дощ, який барабанив по шибках. Коли двері відчинилися, вони зайшли разом. Обидва були мокрі, веселі, від них пахло вулицею і холодом.
— Ми випадково зустрілися біля метро, — сказав Максим, знімаючи куртку. — Яна була без парасольки, довелося її рятувати.
Я мовчки дивилася на них. Яна скинула взуття і, не дивлячись на мене, пішла у ванну. Максим підійшов до мене, намагаючись обійняти, але я відсторонилася.
— Що з тобою? — запитав він.
— Ти справді віриш у ці випадковості? Вона знала, коли ти повертаєшся. Вона все це прорахувала.
— Олю, припини. Це вже параноя. Ти стаєш нестерпною.
Ці слова були гострішими за будь-яку зброю. Нестерпна. Я, яка завжди була поруч, яка підтримувала його в найважчі часи, раптом стала нестерпною через жінку, яка з’явилася в нашому житті кілька тижнів тому.
Яна вийшла з ванної, загорнута в мій халат. Вона виглядала такою домашньою, такою своєю.
— Ви знову сваритеся? — запитала вона з удаваним сумом. — Може, мені краще піти? Я не хочу бути причиною ваших розбіжностей.
— Ніхто нікуди не йде, — твердо сказав Максим, дивлячись на мене.
Тієї ночі я не спала. Я думала про все своє життя. Про те, як Яна забирала моїх друзів у школі, як вона знецінювала мої успіхи в університеті, як вона завжди виходила сухою з води. Тепер вона замахнулася на найцінніше. І найстрашніше було те, що Максим сам дозволяв їй це робити.
Зранку я прийняла рішення. Я не буду влаштовувати сцен, не буду благати.
— Нам треба розійтися, — сказала я Максиму, коли він пив каву.
Він завмер, чашка зупинилася біля його губ.
— Що ти таке кажеш? Через дурниці?
— Це не дурниці. Ти перестав бачити мене. Ти бачиш лише ту картинку, яку вона тобі малює. Якщо ти не можеш відрізнити щирість від гри, нам немає про що говорити.
— Ти просто здаєшся, — почула я голос Яни з порога кухні. Вона стояла там, схрестивши руки, і в її очах я побачила не жаль, а тріумф. — Ти завжди здавалася, Олю. Тобі просто не вистачає сміливості боротися за своє.
— Боротися за чоловіка, який не бачить очевидного? — я подивилася прямо на неї. — Забирай його, якщо зможеш. Але пам’ятай, що ти ніколи не будуєш нічого свого. Ти тільки руйнуєш чуже. І коли руйнувати буде нічого, ти залишишся в порожнечі.
Я почала збирати речі Максима. Він намагався щось сказати, переконати мене, що я все неправильно зрозуміла, але в його словах не було сили. Він дивився на Яну, ніби шукав у неї підтримки.
Коли за ними зачинилися двері, у квартирі стало тихо. Настільки тихо, що я чула власне дихання. Я сіла на підлогу серед напівпорожньої кімнати. На столі залишилися дві недопиті чашки кави. Моє життя, яке я так ретельно вибудовувала, розсипалося за лічені дні.
Минув місяць. Я дізналася від спільних знайомих, що вони живуть разом. Яна публікувала щасливі фотографії, де Максим виглядав дещо розгубленим, але усміхненим. Кожне таке фото було для мене нагадуванням про те, як легко можна втратити все, що вважав надійним.
Батьки дзвонили мені, намагалися примирити нас.
— Вона ж твоя сестра, — казала мама. — Вона просто закохалася. Хіба серцю накажеш? Ти повинна бути вищою за це.
Вищою за що? За зраду? За те, що в мене відібрали мрію ті ж самі люди, які мали б її оберігати? Я перестала брати слухавку.
Одного вечора мені зателефонував Максим. Його голос був втомленим і якимось тріснутим.
— Олю, я зробив помилку, — сказав він тихо.
— Чому ти мені це кажеш? — я тримала телефон тремтячими руками.
— Вона… вона зовсім не така. Вона вимагає постійної уваги, вона влаштовує скандали через дрібниці, вона постійно порівнює мене з кимось. Я відчуваю, що тону в цьому всьому. Я згадую наш спокій, нашу тишу.
— Ти сам обрав цей шлях, Максиме. Ти сказав, що мені не вистачає іскри. Тепер у тебе є вогонь. Насолоджуйся ним.
Я поклала край розмові. Біль нікуди не зник, але до нього додалося дивне почуття полегшення. Я не була нестерпною. Я була просто людиною, яку не захотіли розгледіти за яскравою обгорткою іншої.
Яна знову перемогла в короткій дистанції, але чи принесе їй це щастя? Вона отримала те, що хотіла, але тепер їй доводиться з цим жити. А Максим… він залишився людиною, яка зрадила власні цінності заради хвилинного захоплення.
Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Я стала холоднішою, мої рухи тепер чіткі та виважені. Я більше не фонова стіна. Я — територія, на яку більше ніхто не зайде без мого дозволу.
Часто я замислююся над тим, як складаються долі таких людей, як моя сестра. Чи справді вони відчувають задоволення від того, що забирають чуже? Чи це просто нескінченна спроба заповнити внутрішню пустку, яку нічим неможливо наситити?
Історія закінчилася не так, як у казках. Не було гучного весілля, не було прощення. Залишилися лише спогади, які поступово вицвітають, як старі фотографії на сонці.
Чи можна колись знову почати довіряти людям після того, як найближча людина виявилася найнебезпечнішим ворогом? Чи варто триматися за родинні зв’язки, якщо вони приносять лише руйнування та біль?
