— Олю, я серйозно. Продай будинок і віддай мені мою частку, — сказала я, стоячи в її тісній кухні, де пахло свіжоспеченим хлібом. Мої руки тремтіли, але я намагалася тримати голос рівним.
— Ти що, Андріано? — Оля різко повернулася від плити, її очі звузилися. — Ти хочеш, щоб я з дітьми на вулиці опинилася? Ти ж знаєш, що в нас немає грошей!
— Це не моя проблема, — відповіла я, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. — Половина будинку моя. Я маю право на свою частку. Я хочу купити квартиру в місті, і мені потрібні ці 300 000 гривень.
— Триста тисяч? — Оля розсміялася, але сміх був нервовий, майже істеричний. — Ти серйозно? Де я тобі візьму такі гроші? Ти ж знаєш, як ми живемо!
— Тоді продавай будинок, — відрізала я. — Або я сама продам свою частку. Мені байдуже, як ти це влаштуєш.
— Ти… ти просто… — Оля затнулась, її обличчя почервоніло. — Все життя я тебе тягнула, а ти тепер таке зі мною робиш? Ти ж рідна сестра!
— Тягнула? — я не витримала і підвищила голос. — Ти все життя виставляла мене винною перед усіма! Я тобі нічого не винна, Олю. Порахуйся зі мною, або я піду до нотаріуса.
Оля мовчки дивилася на мене, її губи тремтіли. Я розвернулася і вийшла, залишивши її в кухні. Серце калатало, але я знала, що не відступлю.
Мене звати Андріана, мені сорок п’ять, і я стою на порозі рішення, яке може змінити моє життя. Я ніколи не думала, що дійду до такого — вимагати у сестри Олі гроші за батьківський будинок. Але це не просто забаганка. Це моє право, мій шанс нарешті жити так, як я хочу. Ось моя історія.
Я виросла в невеликому селі, де всі один одного знали. Наша сім’я була звичайною: тато, Василь, гнув спину на заводі, мама, Галина, працювала в колгоспі. Вони старалися, щоб ми з Олею мали все необхідне, але часу на нас у них було мало. Тож із самого дитинства я була під опікою старшої сестри, яка на п’ять років старша за мене.
— Олю, дивись за Андріаною, — казала мама, поспішаючи на роботу. — І не забудь прибрати в хаті.
— Добре, мамо, — відповідала Оля, але щойно двері зачинялися, вона зітхала і бурмотіла: — Знову я мушу з тобою возитися.
Я не була важкою дитиною. Могла годинами гратися сама: то каструлі мамині перебирала, то ляльок із кукурудзяних качанів робила. Але Оля завжди знаходила, до чого причепитися.
— Ти чому розкидала іграшки? — гримала вона, хоча я акуратно складала все на місце. — Через тебе я не встигла підмести!
Коли мама поверталася, Оля скаржилася, що я їй заважала, а сама цілий день гуляла з подругами. Мама зітхала, але не сперечалася. Вона була втомлена, і я її не виню. А от Оля… Вона любила показувати себе хорошою перед батьками, а мені діставалися лише докори.
— Ти завжди все псуєш, — казала вона, коли я випадково розлила чай чи забруднила сукню. — Через тебе мені влетить.
Я намагалася не звертати уваги, але в селі всі вважали Олю золотою дівчинкою, а мене — неслухняною молодшою сестрою. Це боліло, але я звикла.
Коли ми підросли, нічого не змінилося. Пам’ятаю, як я благала батьків купити мені сукню на випускний.
— Тату, будь ласка, це лише 500 гривень, — просила я, стоячи біля нього, коли він лагодив велосипед.
— Андріано, ми не можемо витрачати зайве, — відповів тато, але його очі були добрі. — Гаразд, щось придумаємо.
Оля, почувши це, одразу влаштувала сцену:
— А чому їй сукню, а мені ні? Я старша, мені потрібніше!
Зрештою, батьки купили сукню мені, але Оля ще довго нагадувала, що я “все собі випрошую”. Такі дрібниці накопичувалися, і наші стосунки ставали дедалі холоднішими.
Коли Оля пішла вчитися на кухаря-кондитера в місті, я закінчувала школу. Вона швидко вийшла заміж за Ігоря, і в них народився син, Максим. Спершу вони жили в орендованій квартирі, але коли грошей стало не вистачати, повернулися до батьківського дому. Я тоді вступила до медичного училища і переїхала в місто. Ми бачилися рідко, але щоразу, коли я приїжджала додому, Оля знаходила спосіб мене вколоти.
— Ти в місті гуляєш, а я тут з дитиною мучаюся, — казала вона, хоча я годинами сиділа з Максимом, щоб вона могла відпочити.
Потім сталася біда. За пів року ми втратили обох батьків. Це був важкий час. Мама занедужала, а тато не витримав горя. Ми з Олею залишилися самі, і я думала, що це нас зблизить. Але ні.
Я повернулася до села, щоб допомогти сестрі. Оля вже була мамою двох дітей — Максима і маленької Софійки. Я няньчила їх, готувала їжу, прибирала, але вона все одно всім розповідала, що я “живу за їхній рахунок”.
— Андріано, ти хоч раз щось корисне зробила? — кинула вона якось, коли я мила посуд після вечері.
— Олю, я цілий день з дітьми, — відповіла я спокійно. — Ти б хоч подякувала.
— Подякувала? — вона скривилася. — Ти тут їси, спиш, а я за все плачу!
Це була неправда. Я віддавала частину своєї стипендії на продукти, але Оля цього не визнавала. Я терпіла, бо не хотіла псувати стосунки ще більше. Але коли я знайшла роботу старшої медсестри в лікарні, то одразу з’їхала на орендовану квартиру.
— Нарешті ти нас залишиш у спокої, — кинула Оля, коли я пакувала речі.
— Я не заважала, Олю, — відповіла я тихо. — Але якщо тобі так легше думати, то будь ласка.
Життя в місті було непростим. Грошей завжди бракувало, але я любила свою роботу. Кожна зміна в лікарні була для мене не просто обов’язком, а покликанням. Я допомагала людям, і це давало мені сили. За ці роки я назбирала 200 000 гривень, мріючи про власну квартиру. Але цього було замало для іпотеки в місті. І тоді я згадала про батьківський будинок.
Батьки заповіли його нам із Олею порівну. Половина будинку — моя за законом. Я порахувала, що моя частка коштує приблизно 300 000 гривень. Цих грошей вистачило б, щоб додати до моїх заощаджень і купити двокімнатну квартиру. Я подзвонила Олі.
— Олю, нам треба поговорити про будинок, — почала я, сидячи в своїй маленькій орендованій кімнаті.
— Що ще за будинок? — її голос був різким, як завжди.
— Моя половина. Я хочу свою частку. 300 000 гривень.
Вона розсміялася, ніби я пожартувала. Але коли я повторила, що серйозно, сміх припинився.
— Ти хочеш, щоб я продала будинок? — запитала вона. — Ти знаєш, що ми там живемо! У нас немає куди йти!
— Це твої проблеми, Олю, — відповіла я твердо. — Я маю право на своє. Або плати, або я продам свою частку.
Оля почала розповідати родичам, яка я невдячна. Двоюрідна тітка Марія навіть подзвонила мені:
— Андріано, як ти можеш таке робити з рідною сестрою? Вона ж тебе ростила!
— Ростила? — я ледь стрималася. — Тітко Маріє, вона все життя мене ображала. Я просто хочу своє.
— Але ж у неї діти! — наполягала тітка.
— А я? Хіба я не маю права на своє життя? — відповіла я.
Після цього я пішла до нотаріуса, щоб дізнатися, як продати свою частку. Мені пояснили, що це можливо, але процес складний. Я повернулася додому і задумалася. Чи правильно я роблю? Оля з сім’єю дійсно може опинитися в скруті. Але чому я повинна поступатися своїм правом через її слова і вчинки? Я згадала всі роки, коли вона виставляла мене винною, і це додало мені рішучості.
Наступного тижня я поїхала до села, щоб поговорити з Олею ще раз. Вона зустріла мене холодно.
— Ти серйозно хочеш це зробити? — запитала вона, тримаючи Софійку на руках.
— Так, — відповіла я. — Я не хочу сваритися, Олю. Просто дай мені мою частку.
— А якщо я не зможу? — її голос тремтів. — Що тоді?
— Тоді я продам свою частку, — сказала я. — Вибору в мене немає.
Вона мовчала, і я бачила, як вона бореться із собою. Я вийшла з дому, відчуваючи, як важко мені дихати. Але я знала, що не відступлю.
Минуло кілька тижнів, і Оля подзвонила.
— Андріано, давай поговоримо, — сказала вона тихо. — Може, ми щось придумаємо.
— Я слухаю, — відповіла я.
— Може, я спробую взяти кредит, — запропонувала вона. — Але мені потрібен час.
— Скільки? — запитала я.
— Пів року, — відповіла вона. — Дай мені пів року.
Я погодилася, але сказала, що чекатиму лише шість місяців. Зараз я живу в очікуванні. Чи вдасться Олі знайти гроші? Чи доведеться мені продавати свою частку? Я не знаю, що буде далі, але я втомилася бути в тіні сестри.
А ви що думаєте? Чи маю я право вимагати свою частку, чи варто дати сестрі ще один шанс?
