Моє життя проминуло в нашому маленькому селі на Хмельниччині, зараз я маю вже 81 рік. Мої батьки прожили все життя тут, а тепер і я. Я в них єдина дочка, хоч батьки й хотіли ще діточок, дуже просили Небо, по святих місцях їздили – але не допомогло. Що ж, така, видно, Божа воля.
Мене вони дуже любили, я ні в чому не потребувала. батьки тримали велике господарство, продавали м’ясо, молочку, городину, то ж гроші у нас водилися. Мені вони дали все. що потрібно. Я вивчилася в обласному центрі, пожила там два роки, навіть в Італію з подругою з’їздити пощастило – ми там шили костюми для театру.
Але потім я повернулася в своє село – така була воля батьків, а проти неї я йти не могла, не так я вихована. Слово батьків для мене завжди було святе. У 26 років я вийшла заміж за місцевого хлопця, Павла. більше сорока років ми прожили разом у злагоді. Виростили трьох дітей , але всі виїхали з села, старша дочка закордоном, менші син і дочка в Україні, в Києві і Хмельницькому.
Павло мій вже більше 10 років спочиває вічним сном поруч з моїми й його батьками, та й моє життя вже котиться за обрій. І немає в ньому, чесно кажучи, майже ніякої радості, адже я маю самотню старість.
Діти мої, як я вже сказала, розлетілися, у них свої клопоти й турботи, та й самі вони вже не молоді. Внук з внучкою середнього сина до мене іноді тільки приїздять провідати та гостинців від мене з села в місто набрати.
Адже я ще не зовсім здаю – огород тримаю, садок, курей-гусей. Але нікому це крім мене не треба. Всі мої діти сказали, що такий спадок їм не треба, в село вони їздити не будуть. Ремонти давно не робляться, хата й прибудови поступово занепадають. Ремонтувати й прибирати як слід у мене просто сил не має вже, хоч здоров’я на свої роки маю добре.
Щовечора слухаю пташок, гладжу по шерсті свого муркотуна Сасю і плачу. Кому це все лишиться? Та нікому. Розвалиться й травами поросте. Його тут і не купить ніхто – село бідне, невелике, роботи нема, молодь втікає.
Ось і вчора внуки, як і кожного разу, приїхали і знову грошей привезли – сховала в матрац, колись знайдуть по мені. Нагодувала пиріжками, дала всього з собою й провела.
Сіла плакати, як завжди, коло вікна. Мені не треба їхні гроші, що з ними робити? Куди їх тут в селі витрачати? В єдиному магазині на чай і печиво? Аптека в сусідньому селі, та я й ліків ніяких толком не купую, тільки чаї п’ю, коли нездужаю.
Мені допомога їхня треба по господарству та на городі, та хату комусь залишити, але це нездійсненні мрії старої жінки. От і ховаю гроші в матрац – куди мені ще їх дівати?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.