Опалення я вимкнула для економії, почувалася я теж не дуже. Думки мої були взагалі далеко від свята Великодня. Я вирішила, що треба поговорити з дітьми та попросити їх не приїжджати. Кому хочеться дивитися на стареньку матір у такому стані?
Тим більше, привозити онуків. Це ж небезпечно. Та й святкового настрою немає. Помаленьку одужаю, а потім, можливо, тихо відзначимо з двома жінками по сусідству. Вони теж самотні пенсіонерки, проти не будуть.
Зі старшим сином розмова була коротка. Він же зараз великий начальник, ділова людина. Йому взагалі ніколи їздити з обласного центру до села. А тут ще й привід відмовитись є.
Ну та добре, Сашко справді багато працює, що тут поробиш. Добре хоч допомагає фінансово. Жаль тільки, що навідується нечасто, тільки в рідкісних, можна сказати, крайніх випадках.
Молодша моя дочка – навпаки. Все ніяк не хотіла класти слухавку. Все розповідала про чоловіка, дітей. Має трьох маленьких дітей. Вдома сидить із ними і нечасто виходить подихати свіжим повітрям.
Тож життя Лесі теж медом не назвеш: вічно у прибиранні, пранні, прасуванні. Цілком залежить від чоловіка. Та й діти, самі знаєте, за ними потрібне око та око, не розслабишся.
Проте діти мої не наполягали на тому, щоб я їх приймала на Великдень. Вони тільки роздали купу порад і вказівок, як поводитися і що робити, якщо нездужаю, син грошей перевів.
Добре хоч Кузя мій тут. Великий, ситий і дуже лагідний сірий кіт. Ми з ним завжди поруч. Часто коти в селі не хочуть сидіти вдома і тільки іноді приходять додому, якщо на вулиці дуже холодно або зовсім зголодніли.
Але мій Кузя не такий. Він домосід, мурчик та справжній джентльмен: у своїх справах ходить надвір.
Зрозуміло, що ні про який похід до церкви для освячення пасочок і крашанок і мови не могло бути. Тож цей день я провела як завжди: трохи роботи вдома, перегляд старенького телевізора та читання, кросворди.
На ранок особливого настрою у мене не було. Хотілося в душі якогось свята, але життя таке, що не завжди дає нам тільки добре. Встала, вмилася, поговорила з Кузею. Він дивився на мене своїми величезними круглими очима і, здавалося, все розумів.
Навіть не нявкав, просто слухав. Він взагалі поводився тихо, зокрема й коли приходив час його годувати. Розумниця.
Але за кілька годин у дворі почувся шум автомобілів та голоси людей. «До сусідів прийшли родичі. Ну нічого. Натомість наступного року відсвяткую», – подумала я.
Але шум все посилювався, і, нарешті, у двері постукали. «Не може бути», – тільки встигла подумати спантеличена я. Але все було саме так. За порогом мене зустрічали знайомі обличчя. Тут були всі: і син із донькою. Онуки, зять, невістка. Усі веселі, задоволені. З якимись сумками. Сміються, просять їх упустити.
Зайшли до хати. І почали діставати із сумок частування. Все святкове, свіже. Готувати не треба, став на стіл та святкуй. Виявилося, що вони в церкву встигли сходити, а потім вирішили всі разом поїхати до мене. Купили дорогою гостинців, ще всякого потрібного в господарстві.
Для мене це був приємний та дуже несподіваний подарунок. Я навіть трохи заплакала від подиву. Рідні розповідали новини, розпитували, як я поживаю. Було якось по-сімейному тепло та затишно.
Незважаючи на те, що в будинку було прохолодно, але того дня всім було тепло. Це було справжнісіньке свято, якого в нашій родини не було вже дуже давно. Як же я вдячна дітям і онукам за цей великдень! А син ще залишив гроші, щоб я на опаленні не економила. Тому зараз у моїй оселі нам з Кузьмою тепло.
Фото ілюстративне.