Орест вирахував, що 14 лютого ми зекономимо рівно 1500 гривень, якщо залишимося вдома і проігноруємо свято. Я погодилася, але додала до цього розрахунку ще 20 гривень на його останню вечерю в статусі мого ідеального чоловіка.
Ми з Орестом разом уже три роки, і за цей час я встигла вивчити всі його звички, від любові до ранкової кави без цукру до маніакального прагнення контролювати кожну копійку в нашому спільному бюджеті. Спочатку мені це навіть подобалося. Здавалося, що чоловік, який так прискіпливо ставиться до фінансів, обов’язково стане надійною опорою в майбутньому. Він не витрачав гроші на вітер, завжди знав, де знижки на продукти, і вмів відкладати на великі покупки.
Але з часом ця ощадливість почала перетворюватися на щось інше, щось, що почало тиснути на мене, наче тісний комірець сорочки. Наближалося чотирнадцяте лютого, і я, як кожна жінка, яка в глибині душі вірить у романтику, сподівалася на маленьке диво. Проте Орест мав зовсім інші плани на цей день, і вони абсолютно не збігалися з моїми мріями про квіти чи святкову вечерю.
Все почалося за тиждень до свята, коли ми сиділи на кухні й обговорювали плани на вихідні. Я обережно закинула вудку про те, що було б непогано кудись сходити, можливо, в той новий ресторанчик, що відкрився на сусідній вулиці. Орест навіть не відірвав погляду від свого планшета, де він вивчав графіки акцій.
— Тамаро, ти ж знаєш мою позицію щодо цього дня. Це просто маркетинговий хід, придуманий для того, щоб витягувати гроші з гаманців наївних людей. Ціни на квіти злітають утричі, у закладах натовпи, а меню стає вдвічі дорожчим лише тому, що на тарілці намалювали серце соусом. Це марнотратство, яке я не підтримую.
— Але ж це просто привід побути разом, відсвяткувати наше кохання, — тихо відповіла я, відчуваючи, як всередині починає закипати образа.
— Ми і так разом щодня. Хіба для того, щоб показати прихильність, обов’язково купувати дорогий непотріб? Давай просто проведемо вечір вдома, приготуємо щось звичайне. Це набагато раціональніше.
Я промовчала, але в голові вже визрівав план. Якщо він вважає, що це день економії, то я покажу йому, як виглядає справжня економія на почуттях. Мені не хотілося влаштовувати скандал, я хотіла, щоб він відчув на собі те, що відчуваю я, коли мої бажання відсуваються на задній план заради чергової цифри на банківському рахунку. Моя подруга Олена, яка завжди була прихильницею радикальних методів, підтримала мою ідею, коли я розповіла їй про нашу розмову.
— Тамаро, він просто звик, що ти завжди погоджуєшся. Ти повинна зробити цей день незабутнім, але не так, як він очікує, — сказала вона мені по телефону.
Настав ранок чотирнадцятого лютого. Орест прокинувся у гарному настрої, певно, радіючи, що йому вдалося уникнути святкової метушні та витрат. Він підійшов до мене, поцілував у щоку і сказав.
— Бачиш, як спокійно. Ніякої біганини за букетами, які завянуть через три дні. Яка ж ти в мене розумна, що розумієш такі речі.
— Так, Оресте, я дуже багато про що подумала за ці дні. І вирішила, що ти повністю правий. Навіщо витрачати те, що можна зберегти.
Протягом дня я поводилася як зазвичай, але всередині мене все дрижало від передчуття вечора. Я не готувала святкової вечері. Навпаки, я зробила все так, щоб цей вечір став втіленням його ідеальної економії. Коли він повернувся з роботи, на столі не було ні скатертини, ні свічок, ні навіть звичної смачної вечері. Натомість там стояли дві тарілки з найдешевшою локшиною швидкого приготування.
— Оресте, сідай обідати. Я порахувала, що готувати м’ясо сьогодні — це занадто дорого, адже ціни на продукти перед святами теж трохи піднімають. А ця локшина — ідеальний варіант. Дешево і сердито.
Він здивовано подивився на тарілку, потім на мене.
— Це жарт такий?
— Зовсім ні. Ти ж сам казав, що свято — це марнотратство. Я вирішила піти далі й зекономити навіть на звичайній вечері. До речі, я відмінила нашу підписку на стрімінговий сервіс, яку ми збиралися дивитися ввечері. Це теж зайві витрати, можна просто почитати старі газети.
Він сів за стіл, але до їжі не торкнувся. У кімнаті панувала тиша, яка ставала дедалі важчою. Я бачила, як на його обличчі з’являється розгубленість.
— Але ж я не мав на увазі, що ми повинні переходити на таку їжу. Я просто хотів уникнути зайвого пафосу.
— А хіба пафос не починається з дрібниць? Сьогодні ми економимо на квітах, завтра на вечері, а потім почнемо економити на увазі один до одного. Я просто вирішила пришвидшити цей процес, щоб ти побачив фінальну точку своєї логіки.
Орест мовчав. Він дивився на порожні стіни кімнати, на мою просту домашню футболку, на цю нещасну локшину, і, здається, вперше за довгий час почав розуміти, що за його цифрами та розрахунками зникає щось значно важливіше.
— Тамаро, я не хотів тебе образити. Я просто думав, що це не має значення для дорослих людей.
— Значення має не предмет, який ти купуєш, а час і зусилля, які ти вкладаєш, щоб зробити іншу людину щасливою. Якщо для тебе щастя партнерки коштує менше, ніж букет троянд, то, можливо, нам варто переглянути не тільки витрати, а й наші стосунки в цілому.
Я встала з-за столу і пішла в іншу кімнату. Мені не було сумно, швидше порожньо. Весь цей час я намагалася бути ідеальною партнеркою, яка підтримує його ощадливість, але в результаті я опинилася в ситуації, де мої емоційні потреби були просто викреслені з бюджету як нерентабельні.
Через годину Орест зайшов до мене. Він виглядав пригніченим.
— Знаєш, я весь цей час думав, що будую міцне майбутнє для нас. Я хотів, щоб у нас було все. Але я не помітив, як почав руйнувати наше теперішнє. Ти права, економія не повинна стосуватися тепла і радості.
— І що тепер? — запитала я, дивлячись у вікно на вогні міста, де тисячі людей зараз святкували, сміялися і дарували одне одному увагу.
— Я не знаю, чи зможу я змінитися миттєво, але я точно не хочу, щоб наше життя виглядало як цей вечір.
Проте, попри його слова, я не відчула полегшення. Іноді слова приходять занадто пізно, коли всередині вже щось перегоріло. Ми провели залишок вечора в тиші, кожен зі своїми думками. Він намагався щось виправити, пропонував вийти на прогулянку, але мені вже нікуди не хотілося. Мій експеримент вдався, але ціна його виявилася занадто високою для мого серця.
Минуло кілька днів, і атмосфера в домі залишалася напруженою. Орест став уважнішим, приніс мені невеликий подарунок просто так, без приводу, намагаючись загладити провину. Але я спіймала себе на думці, що тепер кожен його жест я оцінюю через призму того вечора. Чи робить він це щиро, чи просто боїться моєї наступної акції протесту?
Чи можна побудувати щастя з людиною, яка бачить у проявах любові лише витратну частину бюджету? Чи здатні люди дійсно змінювати свої глибинні установки заради іншого, чи це лише тимчасова маска, яка спаде при першій же фінансовій кризі?
Ця історія не про гроші, а про те, як ми розставляємо пріоритети. Кожен із нас має своє бачення ідеальних стосунків, але що робити, коли ці бачення кардинально розходяться в таких, здавалося б, дрібницях?
Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс людині, яка проявила таку байдужість до ваших почуттів заради економії? Чи була моя реакція занадто різкою, чи це був єдиний спосіб достукатися до нього?
Напишіть свою думку в коментарях, для мене це дуже важливо, адже зараз я стою на розпутті та не знаю, як діяти далі. Поставте свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашій душі, і поділіться власним досвідом, як ви долали подібні непорозуміння у своїх родинах. Ваші поради та підтримка можуть допомогти мені прийняти правильне рішення.
