– Тату, ти казав, що в нашому домі ніколи не було музичної шкатулки. А це що?
Я стояла перед татом із відкритою коробкою в руках. Усередині була маленька музична шкатулка, карусель із кониками, що крутяться, яка видавала знайому мелодію. Його обличчя закам’яніло, а потім він різко відвернувся. Я більше не збиралася мовчати.
Моєї мами не стало, коли мені було чотири роки. Принаймні, так стверджував мій батько. Але я завжди пам’ятала світловолосу жінку, яка цілувала мене в лоб, а її парфуми нагадували весняний сад. І ця музична шкатулка… Її звуки супроводжували мене в дитячих снах. Батько наполягав, що це лише вигадка, і я повірила. Довгий час.
– Орисю, припини знову вигадувати. Це все твоє дитяче марення, – казав він кожного разу, коли я згадувала маму чи шкатулку.
Його слова залишали багато питань. У нашому сімейному альбомі було лише кілька фотографій, де ми разом із мамою. На більшості з них вона тримає мене на руках, маленьку, щасливу. Я запитувала, чому їх так мало, але відповідь завжди була одна й та сама:
– У неї було слабке здоров’я. Я був зайнятий лікарнями, фото не було на часі.
Татові важко було довіряти. У нього був запальний характер. Коли він випивав, ставав ще гіршим. Він колись був відомим актором, але через свою нестриманість втратив роботу. Тепер викладав акторську майстерність і знімався в епізодах. Іноді, у хвилини “чорноти”, він міг вигукнути так, що аж стіни тремтіли. А на ранок ніби нічого й не було.
Все змінилося, коли я отримала повідомлення в Instagram від дівчини на ім’я Ксеня:
– Ваша мама була Марія з Тернополя? – прочитала я.
Це запитання збило мене з пантелику. Звідки вона знала про маму?
– Так. А чому питаєте? – відповіла я.
– Вам треба зв’язатися з моєю бабусею. Вона знала вашу маму. Це важливо. Дайте знати, якщо зацікавлені.
Я вагалася. Але потім зателефонувала за номером, який вона залишила. На тому кінці дроту пролунало:
– Орисю, це ти? Господи, як довго я чекала цього моменту. Тобі треба приїхати до Тернополя. Ми маємо поговорити.
У суботу я сіла на автобус і приїхала за адресою, яку мені дали. Двері відчинила бабуся Ксенії, старенька жінка зі зморшками, але з теплою усмішкою.
– Ти копія своєї мами, – сказала вона, обіймаючи мене. – Ті ж очі, та ж усмішка.
У вітальні мене чекала Ксеня. Вона виглядала стримано, але я бачила в її очах щиру цікавість.
Бабуся почала розповідати. Виявилося, що мама втекла від батька, коли мені було три роки. Тато в ті часи не був таким, яким я його знала. Він “виходив з себе”, випивав, і одного разу зробив те, що змусило маму втекти. Вона знайшла притулок у Тернополі разом зі мною. Мої перші спогади про щастя були саме звідти.
– Вона була сильною, – говорила бабуся. – Казала твоєму батькові, що розповість про його вчинки, якщо він не залишить вас у спокої.
Моя голова оберталася від усієї цієї інформації. Бабуся провела мене до старого серванта і витягла коробку. Усередині були листи, фотографії й… музична шкатулка. Та сама. Я повернула ключ, і мелодія заповнила кімнату. Я не змогла стримати сліз.
Після повернення додому я не могла заспокоїтися. Я вирішила поговорити з татом. Включила відеодзвінок, щоб він не міг уникнути відповіді.
– Ти впізнаєш це? – холодно спитала я, показуючи йому шкатулку.
Він мовчав. Довго мовчав. Потім відповів:
– Я хотів тебе захистити. Від світу, від правди… Від себе.
Моя віра в нього похитнулася. Але тепер я знала більше. І вже не могла просто так залишити це.
А тепер скажіть мені, як би ви діяли на моєму місці? Чи варто було пробачати людину, яка зрадила вашу довіру? Чи є спосіб зрозуміти того, хто брехав усе життя?