– Ось чесно, вечорами додому вже ноги не несуть! – скаржиться тридцятирічна Марина. – Там одні сльози і проблеми – син уроки робить з бабусею. Ні, мама, звичайно нам допомагає! Але як би зробити так, щоб без щоденних скандалів, а?
…Марина – мати-одиначка, живе з сином-другокласником, працює, крутиться як може, зводить кінці з кінцями. Час від часу їй допомагають батьки, які живуть поруч. Ніколи не відмовляться і навіть самі пропонують весь час – телефонуй, мовляв, ми прийдемо, завжди визволимо.
Правда, допомоги в підсумку виходить на копійку, а вимотаних нервів – вагон. Батьки комплексують з приводу того, що у Марини «так от не склалося» в житті і при кожному зручному випадку їй це висловлюють: і недолуга-то вона, і чоловіка-то знайшла собі гірше нікуди, і дитина її, мабуть, «в ту породу», зірок з неба не хапає, знайшла, від кого народжувати, сама винна. ,,І не дивно, що чоловік пішов від неї, така нечупара і недотепа. Добре, що хоч батьки ще є!”
Тому до батьків Марина завжди намагалася звертатися вже в самому крайньому випадку.
Як могла, влаштовувалася сама. Домовилася з сусідкою-пенсіонеркою, яка за невелику плату забирала дитину ввечері з саду, а в минулому році вже у школі на продовженій І до кінця першого півріччя першого класу жила – не тужила.
Однак уже в першому класі після Нового року вчителька потихеньку стала задавати завдання, спочатку простенькі, потім все складніші.
Якусь частину дитина встигав зробити на групі продовженого дня, проте незабаром Марині стало ясно, що її син, мабуть, не з вундеркіндів. З ним треба сидіти, щоб був якийсь толк. Вчити вірші, перекази, розбирати помилки в прикладах і словах, зроблені в класній роботі і головне – читати.
Перший клас абияк дотягли, проте в кінці навчального року вчителька викликала Марину на розмову.
– Хлопчик у вас не дурний, проте з ним треба займатися! – сказала вона. – На наступний рік почнуться вже серйозні завдання, перекази, вірші – вам потрібно натиснути! Інакше трійки підуть, у дитини руки зовсім опустяться, не можна цього допускати, тим більше зараз, на самому початку. Як почнеться, так і буде… Я ж бачу, він може краще! Йому треба трохи допомогти!
Все літо Марина думала, що ж робити.
Батьків особливо в ситуацію не присвячувала, проте несподівано ті самі проявили ініціативу. Оголосили Марині, що мати з 1 вересня виходить на пенсію і сідає з онуком.
Досить, мовляв, з дитиною займатися треба, у вісім років читає ледве-ледве, у сусідки онук в чотири роки і то краще. Після школи бабуся буде забирати внука і робити з ним уроки.
Треба відзначити, що відносини у бабусі з онуком залишають бажати кращого вже давно. Хлопчик її відверто побоюється, вона ж в глибині душі вважає його нерозумним і ледачим, вважаючи, що ці недоліки можна ще виправити – спартанським вихованням, наприклад.
Ні, бабуся його любить, звичайно – по-своєму. І хоче ним пишатися. Але пишатися поки, вважає вона, нічим…
Марина спробувала протестувати – але з’ясувалося, що питання-то вже вирішене. Заява мамою вже написано і шляху назад немає. Тому Марина спробувала переконати себе і сина, що в загальному-то все не так і погано. Займатися дійсно треба і бабуся буде в цьому допомагати, тому що Марині треба працювати.
Однак чудес не буває і найгірші побоювання Марини виправдалися вже у вересні.
Син плаче: «Я тупий! Я нічого не розумію», мама плаче, що дитина – важкий, а Марина між двох вогнів. Рішуче осадити маму вона не може. Посваритися легко, але потім самій же миритися доведеться.
Батьки геть і так скільки для неї зробили – і квартиру купити допомогли, і грошима на перших порах після розлучення позичали, і з дитиною виручали скільки разів та врешті-решт, мати з роботи пішла і з онуком села – теж не кожна бабуся на таке здатна.
Правда, «допомагає» мама по своєму розумінню. На футбол в шкільну секцію, наприклад, куди хлопчик ходив в минулому році, водити відмовилася категорично – баловство це, ні до чого. Він не вміє читати, який йому футбол? Хай займається!
Бабуся вириває з зошитів сторінки, змушує переписувати, вириває знову, змушує від цього до цього напам’ять вчити перекази, перевіряє вірші… Марині шкода сина до сліз.
Посваритися з матір’ю, образивши її в найкращих почуттях, знову віддати сина на групу подовженого дня, отримувати трійки, тягнутися в хвості, з відстаючими, обертатися в їх компанії і потім, через три-чотири роки, отримати від матері: «А я тобі казала! Я знала, що так буде! Я пропонувала допомогу – ти відмовилася! Сама винна!”
Займатися самою з дитиною вечорами не виходить, сил немає вже ні у Марини, ні у сина, найняти справжню няню, яка буде це робити – не по кишені, а бабуся, яка сиділа з хлопчиком раніше, жінка проста і недалека, займатися уроками НЕ буде.
Або все-таки терпіти «допомогу» від мами, бо вона потрібна. Навіть зараз вже видно, що бабуся реально «витягує» внука – зібрався, став акуратніше писати в зошитах, вчиться на 4 і 5.
А хлопчик – ну що хлопчик, він чоловік, кажуть в більшості випадків їм спартанське виховання тільки на користь. Подумаєш, бабуся пару раз назвала його і не пустить на футбол. Від цього ще ніхто не простраждав, зате ситий, одягнений і уроки зроблені. І Марині про навчання можна вже не думати. Як вчинити?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
