fbpx
життєві історії
Ось і ще одна весна. Скоро Великдень. Дожила – але не переживе. Відчуває. Юстина навіть не піднімається два останні тижні, сусідка Галя і годує, і прибирає. А все тому, що вони не прилетіли до неї. Як тільки побачила, що до всіх прилетіли, а до неї – ні, так і злягла. Приїхали діти й онуки після дзвінків Галиних прощатися

Юстині Петрівні – 77. І ще ж недавно он яка жвава була! На Новий рік, вечерю всю рідню збирала! Чекала весни. Бо для неї саме весною, на Великдень, починався рік, так казала маленькій Юстинці колись бабуся:

– Дожили до Паски – новий рік починаємо. Ходімо на город, Юстинко, роботи у нас з тобою – почати та скінчити!

Давно те було… Зараз Юстина он вже сама більше до землі гнеться, ніж на небо поглядає. І все ж – все ж чекає з нетерпінням кожного року весни, нового Великодня. Щоб вдихнути оцього струму нового життя у повітрі; почути бджолине гудіння над пролісками у квітничк;, вкинути у земельку насіння бурячку, моркви, огірочків; щоб прокидатися кожного ранку від тьохкання пташиного у її старенькому садку…

А найбільше Юстина щороку чекає їх. Своїх лелек. Їхнє гніздо на розлогій старій березі – скільки себе пам’ятає. Напевне, в ньому виводяться вже пра-пра-пра-пра-пралелеченята тих лелек, що ще коли вона була дівчам звили з лози свою обитель на їхньому подвір’ї.

Все мінялося й минало, збігали роки і виростали діти, відпливали у засвіти діди і батьки, лопотіли босими п’ятками по садочку онучата – а лелеки незмінно поверталися щовесни, щоб продовжити свій лелечий рід і саме життя на своїй старій березі. Так і називали це дерево в Юстининій родині – лелеча береза.

І ось – не прилетіли.

Як тільки побачила Юстина, що до всіх прилетіли, а до неї – ні, так і злягла.

Весна буяє, набирає сили. Скоро Великдень. Дожила – але не переживе. відчуває. Юстина навіть не піднімається два останні тижні, сусідка Галя і годує, і прибирає, дякувати їй.

А все тому, що вони не прилетіли до неї, саме тому, що не чує більше лелечиного клекоту, сили раптово покинули стареньку Юстину.

Приїхали діти й онуки після дзвінків Галиних. Прощатися. Не відходять від бабусі Юстини, щось щебечуть, розповідають, щиро намагаються розважити, смаколиків навезли – а її вицвіло-блакитні очі, за які так сильно колись покохав чоловік Василь і кохав до останнього свого подиху, лишаються тьмяними, і з кожним днем світло в них стає слабкішим і тьмянішим…

Діти й онуки не відходили, чергували по черзі, не залишали. Сили не поверталися. Але радість і щастя, що не сама, Юстина відчувала. Які ж вони у неї!.. Найкращі! Дякую Тобі, Боже, за них!.. За все – дякую!..

Великдень. Дожила-таки.

– Відкрий віконечко, будь ласка, Наталочко, – попросила невістку.

Наталя розчахнула вікно, впустила в хату сонце і великодній вітерець.

І Юстина почула. Вона почула їх! Почула клекіт і як тріпочуть їхні білі вільні крила.

Де ж були?.. Чого летіли до неї так довго?.. Де забарилися-заблукали довгою дорогою до своєї лелечої берези, до своєї домівки?

На ці запитання Юстина відповідей не почула, але вставати почала вже цього ж великоднього дня надвечір.

Спочатку помаленьку, обережно. Та з кожним днем – все впевненіше. Ні, спина не розігнулася, коліна не перестали хрустіти, але ноги слухалися, на обличчя і в очі повернулося світло.

…Вже на свій 78-й день народження у кінці травня Юстина Петрівна зустрічала рідних рум’яними пиріжками зі сливовим повидлом. А стіл накрили у садку під квітучою яблунькою, де прямо над головою – бджолине гудіння і лелечий клекіт.

Автор – Олена Мірошниченко.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page