— Ось що я тобі скажу, Іринко, — промовила Зоряна Петрівна, акуратно ставлячи свою філіжанку на тарілочку, — ти б просто найняла кухарів, які готують нашу справжню домашню їжу: холодець чи борщ. А не ці твої закордонні закуски. Тоді б і мені було що поїсти. І ці люди в чорному, що бігають з підносами, — це ж така марнотратність, стільки грошей викинула.
— Мамо, ми живемо в місті, а не в селі, і це вісімнадцятиріччя Микити, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча в середині вже відчувалося, як наростає внутрішній тиск.
— А при чому тут місто? — свекруха подивилася на мене з легкою іронією. — Тобі не соромно? Хлопець дорослий, вступатиме, а ви гроші на зайвих людей витрачаєте. Ти ж завжди була така ощадлива… Куди те ділося?
Виявляється, свекрусі було “нічого” поїсти на ювілеї нашого сина, хоча стіл ломився від вишуканих закусок, які ми замовили у спеціалістів.
Вона відмовилася навіть від моїх пропозицій принести їй домашню консервацію з комори, а все ж таки цілий вечір сиділа за столом, лише час від часу скуштувавши невеличкий шматочок сиру з трюфелем. Коли вона нарешті покинула наше торжество, я відчула, як великий камінь впав мені з плечей, бо напруга, що панувала у квартирі, була просто нестерпною. Але ввечері мені зателефонувала Андріяна, і сказала, що її мама мене дуже хвалила.
— Ти також, люба моя, щоб з фартушком не бігала, — цитувала вона маму. — Бери з Іринки приклад, вона вміє час економити, бо цінує себе. – А мені в очі свекруха сказала геть інше, назвавши мене лінивою і марнотратною.
Ще раз у тому житті я переконалася, що ніколи невістка для свекрухи не стане рідною донькою.
Я не можу сказати, що в мене погана свекруха. Я розумію, що в неї такий світогляд, такий старий погляд на речі, де жінка мусить два дні стояти біля плити, аби накрити на стіл.
Це — її покоління. Вона не втручається в наше з Любомиром життя. Це правда. Вона не нав’язує нам свою думку у виборі меблів чи ремонту в новій квартирі, яку ми купили два роки тому. Вона не вичитує мене за виховання дітей, не перевіряє мене на чистоту в домі, коли приходить у гості.
Ми живемо окремо у своїй просторій квартирі в новобудові, яку ми з Любомиром придбали, і жалітися на Зоряну Петрівну я просто не маю права. Вона — людина добра, але зі своїми принципами.
Ми з чоловіком виховуємо двох чудових дітей. Сину, Микиті, нещодавно виповнилося вісімнадцять років, і він вже планує вступ до політехнічного університету, а донечці Марічці п’ять тижнів тому виповнилося п’ятнадцять. Наші діти — наша гордість.
Ми з чоловіком маємо свій невеличкий, але стабільний бізнес. Це компанія, що займається логістикою. Не скажу, що можемо дозволити собі щось надзвичайне, але ми стараємося і впевнено йдемо до своєї мети. Ми не женемося за останньою модою, але можемо дозволити собі раз на рік поїхати до іншої країни на відпочинок. Це наша маленька родинна традиція. І ми працюємо наполегливо, щоб її зберегти.
У мого чоловіка є ще рідна сестра — Андріяна. Ми з нею гарно ладнаємо. Насправді, вона для мене як справжня сестра, яку я не мала. Часто одна одній даємо корисні поради. Вона мені допомагає з вибором одягу, а я їй — з організацією дитячих свят.
Раз на два дні ми з нею завжди зідзвонюємось, щоб дізнатися як справи і трішки попліткувати про наше жіноче. Андріяна також з чоловіком Олексієм і сином Віталієм живе окремо у своїй квартирі на околиці міста.
І ось недавно в мого Микити був ювілей — вісімнадцять рочків.
Ми дуже хотіли, щоб це було незабутнє свято, оскільки вісімнадцять років — це такий важливий рубіж у житті кожного хлопця. Хотіли зробити його особливим, адже син дорослий і хоче святкувати з друзями, а не з родичами, як це було завжди. Це був його перехід у доросле життя.
Микита запросив близько десяти своїх однокласників і друзів зі спортивної секції.
Також прийшли і наші куми та мої й Любомира батьки. Правда, Андріяна, сестра Любомира, зі своїм сімейством не змогли приїхати, оскільки Олексій захворів на важку застуду, і вона не хотіла його самого залишати дома. Вона пообіцяла приїхати наступного дня з тортом, щоб привітати і подарувати подарунок. Я її розумію, адже сім’я — перш за все.
Я з сином одразу ж обговорила меню. Микита відмовився від традиційних наїдків, які були на нашому столі з часів його дитинства. Я його розумію. Зараз молодь олів’є і м’ясною нарізкою не здивуєш.
Я вирішила піти іншим шляхом. Оскільки ми тільки-но переїхали до нової квартири і кухня в нас ще невелика, а гостей було чимало, то вирішила не стояти два дні біля плити. Микита просив щось елегантне і вишукане.
Ми замовили готову виїзну кухню: величезний сирний стіл з кількома видами французьких сирів, іспанський хамон, свіжі фрукти, кілька видів паштетів, хрусткі багети. На десерт був авторський торт, прикрашений свіжими ягодами, і невеликий шоколадний фонтан. А ще, щоб здивувати дітей, ми запросили фахівця, який робив коктейлі та смузі. Це була його умова, щоб святкування було стильним і дорослим.
Словом, ніхто не був голодним. Але як виявилося, свекрусі така їжа була недовподоби. Їй хотілося нашого, свого, домашнього.
Я навіть запропонувала їй принести зі своєї комори банки з маринованими помідорами і моїм фірмовим салатом по-корейськи, але вона відмовилася, з’ївши, як я вже казала, лише крихітний шматочок сиру. Вона почувалася некомфортно серед модних закусок. Вона сумувала за звичною їжею.
Але вже коли збиралася їхати до себе, то акуратно натякнула, що могла б я і щось сама приготувати, а не витрачати кошти на дурниці та витребеньки, бо дуже все в наш час дорого замовляти. І я така неекономна, а точніше, лінива, бо ціле свято “замовила” і не доклала зусиль. Це була прозора критика моєї особистої господарності.
— Ти б хоч традиційне щось зробила, Іринко, — сказала вона, накидаючи пальто, — ну хоча б холодець чи вареники з капустою. Гості — це добре, але коли в домі свято, то має бути тепло, домашнє щось, а не ці чудернацькі закуски. От я в твоєму віці завжди сама пекла і варила.
Я вирішила не “огризатися”, для чого мені псувати собі свято і нерви. Я мовчки усміхнулася, і сказала, що ми спробуємо наступного разу. Але всередині було гірко і прикро до сліз. Я так старалася, аби це свято було особливим і сучасним, щоб син був щасливий. Я хотіла, щоб усе було красиво і не так, як у всіх.
Але ввечері мене чекав сюрприз.
Зателефонувала мені Андріяна і сказала, що вони з Олексієм вже краще почуваються. Потім вона перейшла до головного.
— Іринко, ти не уявляєш, — радісно щебетала Андріяна, — мама мені зателефонувала після того, як приїхала від вас. Я думала, вона буде скаржитися на безлад чи галас, але вона мені таке сказала, що я була шокована.
— І що ж вона сказала? — запитала я, відчуваючи, як стискається горло. Я вже була готова до нової порції критики.
— Вона сказала, що ти молодець! — Андріяна майже кричала від захвату. — Вона мені сказала дослівно: “Андріяно, не роби моїх помилок. Я завжди стояла біля плити два дні, а треба було просто замовити красивий стіл. Подивись на Іринку. Вона сучасна, вона цінує свій час. Чого ти, як затуркана, будеш оселедець різати і вінегрет робити? Скоро ж у Віталіка день народження, замов і ти той сир і тих барменів”.
Я отетеріла. Це був подив. Мозок відмовлявся вірити у почуте. Тільки кілька годин тому вона дорікала мені марнотратством і лінощами, а тепер виявляється, що я молодець, сучасна і ціную свій час. Мені хотілося сміятися і плакати одночасно.
— Ти щось мовчиш, сестричко? — здивувалася Андріяна.
— Та… так, я тут, — ледве вимовила я. — Просто трохи втомилася. Приємно чути, що мамі сподобалося.
— Сподобалося — це м’яко сказано, — сміялася Андріяна. — Вона була вражена! Сказала, що твій торт — це щось неземне, і що ці коктейлі — це геніальна ідея для дитячого свята. Каже: “Я думала, Іринка економить і не хоче готувати, а вона виявляється прогресивна! І як вона так вміло поєднала сири та фрукти… Я такого ще не бачила”.
Я слухала і розуміла, що це якась паралельна реальність. Це була зовсім інша Зоряна Петрівна, не та, яка вичитувала мене за “неекономну” поведінку, за те, що не зробила холодець і не подала домашній борщ. Та, що поїхала від нас, була критичною і зневажливою, а та, що розповідала Андріяні, була захопленою і прихильною.
“То доньці виявляється можна тратитися в наш час, а невістці ні?” — промайнуло в голові. — “То невістка лінива і марнотратна, а донька — прогресивна і цінує себе?”
Я усвідомила, що це — вічна драма. Різниця між тим, що говорять тобі в очі, і тим, що говорять про тебе за спиною. Різниця між тим, що дозволено своїй дитині, і тим, що дозволено чужій. Навіть якщо ця “чужа” — дружина твого сина, мати твоїх онуків, яка дбає про твою родину. Я втомилася від цього подвійного стандарту. Вона справді вважає мене негідною її відкритої похвали. Вона боїться, що я загордію чи розслаблюся. Вона вважає, що мені потрібне це постійне стримування, неприховане нагадування про те, що я — лише невістка, а не донька.
Я не розумію цього. Чому не можна було просто подякувати мені особисто? — “Іринко, ти так старалася, у тебе вийшло дуже красиво і незвично. Мені це незвично, але цікаво”. Чому цей теплий відгук мусив бути переданий через посередника — через Андріяну? Це виглядало так, ніби вона мені боїться подякувати чи похвалити.
Я почувалася, наче пройшла іспит, але оцінку мені оголосили нараді родичів, а не особисто. Це було образливо, але водночас звільняло. Я знала, що я все зробила добре, і її критика була лише зовнішньою, позірною. Але смак гіркоти залишився. Це як заноза, яку не можна витягти.
— Гаразд, Андріяно, — сказала я, — дякую тобі за приємні новини. Це важливо для мене. Я рада, що мамі сподобалося. Я відчуваю, що ця ситуація змінила мій погляд на неї.
Я почувалася, наче здобула маленьку перемогу, але це була піррова перемога. Адже тепер я знала, що Зоряна Петрівна справді думає, але ніколи мені цього не скаже. Вона завжди гратиме роль суворого наставника для невістки, і роль захопленої подруги для доньки. І це — залізний закон невістки. Ця театральність мене виснажує.
Але я все ж таки вирішила для себе, що наступного разу я більше не буду так напружуватися. Я буду замовляти все, що вважаю за потрібне. Менше емоцій і більше професіоналізму. Адже я знаю, що насправді вона схвалює мої дії. Я зрозуміла, що її критика — це її проблема, а не моя. Вона боїться визнати першість іншої жінки на кухні.
Але це постійне балансування, ця гра двох облич, ця внутрішня боротьба за визнання — вона втомлює. Вона виснажує емоційно. І я знаю, що ніхто з невісток не застрахований від цього. Я просто хочу прямої чесності, а не шифрувань через сестру чоловіка. Це змушує мене відчувати себе другосортною.
Це постійне намагання догодити таємному судді — переживання. Це змушує мене замислитися над майбутнім спілкуванням з нею. Можливо, варто зменшити кількість зустрічей? Можливо, варто встановити чіткіші кордони? Я не хочу жити у постійній напрузі через нещирість.
Як думаєте, чи варто було мені прямо сказати Зоряні Петрівні про те, що мені відомо про її захоплення і похвалу, чи краще й далі грати в мовчанку, зберігаючи видимість поваги, але знаючи правду?
