У Галини Петрівни сталася біда. Автоаварія забрала її єдиного сина Артема і його дружину Катю.
Провели в останню путь, відплакали… Треба було жити далі. Тим більше, що у Артема і Каті залишилося троє дітей. Вові десять років, Кирилкові три роки і наймолодшій, Наді – всього рік. Тільки двоє молодших – діти Артема. А Вова – син Каті. Не сказати щоб «від першого шлюбу». Тому як заміжня Катя до того, як вийшла за Артема, ніколи не була. А що Вова народився, коли Каті ледве вісімнадцять виповнилося – ну що ж, і таке трапляється. І не сказати щоб рідко. І хто рідний батько хлопчика – теж таємниця, покрита мороком.
Галина Петрівна, ясна річ, не застрибала від захоплення, коли син повідомив їй, що одружується на жінці з дитиною.
– Ось тобі що, нормальних дівчат мало? – сварилася вона на Артема. – Он їх скільки ходить – молодих, красивих, вільних, бездітних. А ти розлучену з причепом знайшов. Навіщо тобі чуже насіння ростити й утримувати? Думаєш, він тобі хоча б подякує, коли виросте? Як же, тримай кишеню ширше! Ні-і-і, чужих дітей виховувати – марна праця.
– Мамо, перестань, а то посваримося! – спалахнув Артем. – Я люблю Катю і одружуся з нею. Це не обговорюється. І Вовчика теж люблю, та й він до мене прикипів. Тому постарайся прийняти цей факт. А якщо не зможеш, то я з тобою не зможу спілкуватися. Я не хочу, щоб моїй дружині і дитині тикали в ніс, ніби вони якісь неповноцінні.
Галина петрівна позітхала, поплакала в подушку. Але змирилася. Адже син у неї один і іншого вже не буде. І взагалі більше рідні у них немає. ТОж тим більше не резон лаятися з єдиною рідною і близькою людиною – власним сином.
Галина Петрівна часто заходила в гості до молодих і завжди намагалася похвалити і підбадьорити Катю, і з Вовою поспілкуватися, погратися з ним, погуляти. Ніколи не приходила з порожніми руками – подарунки приносила, іграшки, солодощі. Загалом, Вовчик швидко прив’язався до Галини Петрівни і почав називати її бабусею. Тим більше, що інших бабусю і дідуся він ніколи не знав – Катя вже давно була сиротою.
А скоро Катя народила Кирилка, такого крихітного, такого милого, такого схожого на маленького Артема. І це остаточно примирило Галину Петрівну з невісткою.
Жінка з насолодою займалася онуком. Є бабусі, яких на аркані до онуків не затягнеш. Типу вони ще молоді, у них своє життя, бажають відпочити, пожити для себе і інша нісенітниця в цьому роді.
Галина Петрівна була не з таких. Їй дуже подобалося няньчиться з малюком. Ну а якщо вже вона приходила додому до сина, то і з Вовкою теж возилася. Він хлопчик тямущий, допитливий. Цікавий такий. Ну не рідний, так і що з того? Хоча такої безоглядної, безумовної любові, яку Галина Петрівна відчувала до Кирилка, у неї до Вовки не було. Просто милий хлопчик, з яким приємно поспілкуватися. Але не більше того.
А вже народження Наді взагалі стало просто подарунком! Тепер не одні хлопці у них, ще й дівчинка-принцеса є. Так приємно наряджати її в платтячка, дарувати ляльок і різні бантики-шпильки (на виріст, коли волосся відросте, але дарувати щось можна вже зараз!).
І тут ось це трапилася…
Діти залишилися, троє, сирітки. Що з ними станеться? З усієї рідні, як виявилося, одна Галина Петрівна і є. Вона вже на пенсії, але ще не стара. Тим більше, що вийшла на пенсію задовго до п’ятдесяти п’ять років, за пільговим стажем. Цілком собі бадьора і міцна жінка. Про те, щоб здати дітей до дитячого будинку, вона, природно, і чути не побажала.
Стала оформляти опіку, її запевнили, що в її випадку все це буде без проблем – і ось неприємний сюрприз.
Виявляється, Артем з Катериною не оформили офіційне усиновлення Вовки. Вони все збиралися. Але спочатку Вовці в перший клас треба було йти, боялися, що не встигнуть зробити документи. Потім, один за іншим, народилися Кирило і Надя, теж не до того було. А потім ось така ситуація…
Молодших, кажуть, забирайте без проблем. А старшого – в дитячий будинок.
– Як в інтернат? – розгубилася Галина. – Хіба рідних братів і сестру розлучати?
– Так, такі закони.
– І що там з ним буде?
– Не знаємо. Може, йому пощастить, і його хтось усиновить або візьме під опіку. Хлопчик він домашній, здоровий, з хорошої сім’ї. Такі користуються попитом. Ось тільки він вже великий, тож можуть і не знайтися опікуни. Багато хто побоюється брати підлітків.
«Господи, ніби про щенят говорить! Прямо пристоїти в добрі руки, »- жахнулася Галина Петрівна.
Повернулася додому, подумала – і пішла до своєї приятельки Поліни Степанівни, син якої був юристом і володів власною юридичною консультацією.
Вовку забрали в дитбудинок. Але Галині дозволили його відвідувати. Вона приходить, гостинці приносить – а Вовка реве:
– Бабусечко, забери мене додому, будь ласка! Я хочу бути з Кирилком і Надійкою! І з тобою! Мені тут погано!
Звичайно погано. Така домашня дитина, зроду з рідними не розлучався – і тут ось таке.
Добре ще, що син Поліни Степанівни взявся влаштувати цю справу. І домігся того, щоб Галині Петрівні дали опіку над Вовою. над рідним нерідним онуком. Забрала вона його до себе, живуть тепер всі разом. Може, і трохи важкувато, і грошей не завжди вистачає… Але вони щасливі! Гроші – це така дурниця! Зате всі разом, під одним дахом.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
