– Ось цей будиночок на два поверхи ти рахуєш за дачу? Мамо, в нього ти вже скільки грошей вклала, а тут ще не початий край роботи. Ми ж думали з Юрою, що ти нам на машину в тій Італії складаєш. Ти ж сама, без чоловіка. Для кого ці квадратні метри? Таке враження, що аби нам з чоловіком не допомогти, – сказала дочка і вийшла з квартири.
Я глянула на сестру, а вона на мене.
– Здається, щось в цьому житті я зробила не так!
Мені лише 52 роки. Свою Катю я рано привела на світ. Ми з нею були наче подруги. З батьком дочки не вийшло створити сім’ю, але це й не дивно. Мені було важко, але я жінка, мама, а дев’ятнадцятирічному хлопчині? Ну яка сім’я. І хоча батьки таки нас одружили, та прожили ми навіть не два роки. Захар під приводом роботи втік в інше місто. Ми розлучилися і на цьому крапка.
Його батьки мені правда допомагали, бо відчували за сина вину. Та що казати, вони досі зі мною спілкуються і з Катериною зустрічаються по святах і онучці подарунки роблять.
Як тільки дочка стала самостійною, це був десь клас дев’ятий, я її залишила і поїхала в Італію, щоб забезпечити їй гідне життя.
Жила Катя з моїми батьками. На гроші, які я надсилала, Катя гарно одягалася, ходила по репетиторах. Дуже вона хотіла вивчитися на юриста.
З роботою мені перший час не щастило в Італії, але таки я зустріла там хороших людей в яких працювала більше п’яти років. За цей час я заробила дочці на квартиру і ремонт. Ще за пару років я зробила Каті шикарне весілля. Дочка хотіла не просто в ресторані, а в замку його відсвяткувати.
Я почувалась винною, бо покинула Катю в такий важкий час на маму, тому виконувала кожну її забаганку.
Брендові сумки, парфуми, все що дочка хотіла, в неї було.
І ось тепер я почала задумуватися і про себе.
Каті я допомогла у всьому. В них з чоловіком є квартира, донечка, робота. Нехай тепер самі себе забезпечують.
Я ж завжди мріяла про невеличку дачу десь в місцевості поруч з лісом і річкою чи озером. І ви знаєте, я її знайшла. Один пан почав будівництво будиночку, але терміново переїжджав в іншу країну. Я ж відкупила недобудований, але дуже красивий будиночок.
Дочці же сказала, шо купую дачу.
Коли я приїхала з Італії на деякий час, ми з дочкою і зятем вирішили туди поїхати. Я вперше мала їм показати будиночок мрії.
– Мамо, але це ж не дача? Дача, це коли невеличка дерев’яна хатинка, де повинні лежати граблі і сапка.
Я не розуміла дочку. Якесь в неї дивне бачення про дачу.
Я ж уявляла, як буду сидіти в альтанці і дивитися на квіти, які сама посаджу, а поруч буде мій Петро…
Так, про Петра також ніхто ніколи не знав.
Ми познайомилися в Італії три роки тому. Весь той час він був моєю підтримкою. Але підходить той час, коли нам двом варто повернутися в Україну.
В цій дачі я і бачила себе поруч з коханим чоловіком.
– Краще б нам ці гроші віддала. Нам автівка потрібна. Чи ти цього не знала?
Все я прекрасно знала, але я ще не в тому віці, щоб так себе під ноги взяти. Я ще в розквіті сил і дуже хочу бути щасливою тут, в Україні, з чоловіком своєї мрії.
Невже я хочу так багато? Як мені це донести дочці?
Автор – Карамелька
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
