Катерина поставила одразу після весілля умову:
– З мамою твоєю не те, що жити разом, навіть спілкуватися не буду. Не подумай, Павлику, я особисто проти неї не маю нічого проти, але приклади і статистика говорять, що від свекрух треба триматися якнайдалі. Сім’ю моїх мами і тата розбила своїм втручанням свекруха, та ж сама історія у моєї старшої сестри, і тепер вона сама з дитиною. Не кажучи вже про різних знайомих. Тож я тобі чесно і одразу кажу: спілкування наше з Ніною Іванівною буде дуже обмежене, я цього вимагаю.
Павло Катю свою до безтями кохав. А в Ніни Іванівни він був єдиним і тому справді дещо залюбленим мамою сином. Ніна Іванівна, ще в 35-ть втративши чоловіка, заміж так і не вийшла більше, а всю свою увагу і любов перенесла на сина.
От Катерина, знаючи про те, і боялася, що свекруха лізтиме зі своєю опікою в їхню родину. І зробила все, щоб Павло її послухав. Вміла, знала до коханого підхід.
Жили Катя І Павло в тісній однокімнатній квартирі, а Ніна Павлівна – у гарненькому приватному будиночку з невеличким затишним садком і городом.
Коли Катя завагітніла Маринкою, вони вмовили Ніну Іванівну переїхати в квартиру, а їм віддати будинок: місця там більше, а дитині краще рости там, де овочі-фрукти свої, є де побігати на подвір’ї.
Ніна Іванівна не хотіла, але погодилася: це ж, в першу чергу, для сина і онучки.
В квартирі їй було самотньо, не вистачало повітря, до якого звикла, розмов-балачок вечірніх з сусідами… Та що поробиш, головне – дітям добре.
Боляче було, що відсторонили вони її зовсім, ніколи не кличуть до себе, лише зрідка син з Маринкою заходять, та й то на пів годинки хіба…
А потім Павло прийшов і розповів, що взяли вони машину гарну в кредит, що хочуть швидше виплатити його, тож він вирішив цю квартирку, яка на нього оформлена давно, продати.
А мамі запропонував переїхати до… будинку пристарілих, що тут же, недалеко від їх райцентру розташувався. Павло запевнив матір, що вони платитимуть за її утримання, часто навідуватимуть, на свята забиратимуть.
– Це найкращий вихід, мамочко, бо інакше ми з боргів не вигребемося…
Спочатку Ніна Іванівна рішуче відмовилася. Ні, вона не проти продати квартиру, але на умовах, що повернеться до свого будиночку і буде жити разом з ними.
Павло сказав про те дружині, і Катя, зціпивши зуби, дала згоду.
Але, очікувано, життя під одним дахом в них не вийшло.
Щоб не робила Ніна Іванівна, куди б не ступила – все було не так. Невістчині погляди шпиняли і кололи, слова ранили. А Павло дружину у всьому підтримував і слова на перекір не говорив.
Через кілька місяців Ніна Іванівна сама зібрали речі і попросила влаштувати її туди, куди пропонував син.
Ніні Іванівні було 68 років.
– Ось тут, мамо, тобі буде добре, – сказав Павло, лишаючи Ніну в будинку пристарілих. – І нам заважати не будеш, і собі коло спілкування підходяще знайдеш.
А через півроку, коли Павло вперше навідав матір (про часті відвідування і забирання на свята то були лише слова), Ніна приголомшила сина новиною.
…Спочатку у закладі Ніні Іванівні не подобалося, але згодом вона тут обжилася. Знайшла подругу Валентину, в якої, на відміну від неї, рідних зовсім не було. Любила Ніна тихо гуляти у маленькому садку, чимось схожому на той, що залишила дітям, читати на лавці під вишнею.
Якось до неї підсів Петро, теж мешканець їх «домівки».
– Що читаєш? – поцікавився.
Розговорилися. Розповіли одне одному свої історії…
Петро мав єдину доньку від жінки, з якою давно розлучився, з диною майже не спілкувався, бо колишня дружина швидко вийшла заміж вдруге і Наталю виховав інший чоловік. Гірко від того було Петру, але що поробиш, так склалося життя. Сам пропрацював водієм на базі все життя, а на старості літ залишився сам, нікому не потрібний.
Петрові було 73.
Такі сині в нього очі, в цього сивого дідугана, а іскринки в очах – як у підлітка, ображеного, але з живою вірою в життя, – подумалося тоді Ніні Іванівні.
Відтоді вони стали прогулюватися разом і говорити-говорити-говорити…
– Я заміж виходжу, синочку, – Ніна Іванівна посміхнулася. – бач, є людина, якій я потрібна. Якщо хочете – приїздіть на розпис, це відбудеться через два тижні прямо тут, директор будинку запросила регістратора.
…Ніна Іванівна і Петро Данилович живуть вже два роки в Ніниному будиночку.
Павло з Катериною і донькою виїхали за кордон, продавши свою дорогу машину – Паші друг запропонував непогану роботу в Чехії і допоміг з житлом.
Ніні Іванівні син іноді телефонує, бачить вона по відеозв’язку і вже величеньку Маринку.
Але її життя вже сповнене іншим змістом.
Їй є, кому посміхатися, для кого ліпити вареники і з ким читати, вдягнувши окуляри, книжки на своїй власній лавці під грушою в рідному садку.
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук заборонено.
Фото – elderindependence.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
