Ось уже дванадцять років, як я влаштувалася у Німеччині, але один дзвінок від молодшої доньки знову перевернув усе: вона вимагає, щоб я повернулася на батьківщину. Валентина наполягає, що знайшла нове щастя з Казимиром у Берліні, але це щастя має ціну — двоє моїх онуків залишаються у безвиході, і тепер мені доведеться обирати між домом тут і обов’язком там
— Мамо, припини! Повертайся, я не можу більше так! Дай і мені шанс пожити для себе! Невже ці заробітки у Німеччині для тебе важливіші, ніж я і твої онуки? Я не можу поки що їх взяти з собою, нам з Казимиром треба спочатку влаштуватися у Берліні.
Я стояла посеред своєї нової квартири у Франкфурті і тримала слухавку, відчуваючи, як ці слова колять мені серце. Після дзвінка моєї доньки Валентини я не знаходила собі місця. Це була наша найгостріша розмова за останні роки.
Колись ми з чоловіком, Олександром, прожили душа в душу довгий час. У нас народилося троє прекрасних дітей, яких ми ростили, вкладаючи всі сили. Але коли наша найменша, Валентина, закінчила школу, а старший син Леонід і дочка Катерина вже були студентами, Олександр пішов. Він знайшов собі іншу, на вісім років молодшу. Нам обом тоді було по сорок п’ять. Здавалося, світ перевернувся.
Я не думала про нові стосунки. Мені потрібні були гроші, щоб підтримувати дітей. Тоді я вирішила поїхати за кордон. Мені пощастило знайти роботу у Німеччині, у Франкфурті. Моя освіта, я фельдшер, стала у пригоді.
Я переїхала до пані на ім’я Ганна. Їй на той час було вісімдесят два. Вона жила сама у великому будинку і потребувала постійного, кваліфікованого догляду. Я сумлінно виконувала свою роботу, і з часом ми дуже зблизилися. Мені здається, я допомогла Ганні прожити ще цілих дванадцять щасливих років. Вона часто казала, що я стала для неї ближчою за рідну людину і що залишить мені свій будинок. Вона повторювала, що у неї нікого більше не має, а я зробила для неї значно більше, ніж могла просити.
Чесно кажучи, я не вірила у це. Мені було ніяково чути такі розмови. Але коли Ганни не стало, першим, хто мені подзвонив, був її адвокат. Зараз я маю свій власний двоповерховий будинок у передмісті Франкфурта. Законно, з усіма документами. Я не могла повірити, але це не означало, що я припиню працювати. Мені все ще треба було допомагати дітям. Особливо, молодшій, Валентині.
Мій старший син, Леонід, переїхав до Канади. Він успішний інженер-програміст, живе у достатку. Катерина теж вийшла заміж вдало, за власника невеликої будівельної фірми. Вона сама працює фінансистом.
А от Валентині не так пощастило. Вона залишилася у нашому рідному місті. Вийшла заміж, народила хлопчика і дівчинку-двійнят. Але два роки тому її чоловіка не стало.
Нещодавно вона подзвонила і попросила, щоб я повернулася. Мовляв, я досить працювала, настав час пожити для себе. Але справжню причину я зрозуміла, коли поговорила з нею пізніше. Я прямо запитала. Перед цим мені телефонувала Катерина і натякнула на ситуацію.
Виявилося, що Валентина хоче поїхати за кордон, залишивши дітей на мене. Теж на заробітки. Але справа була не тільки у грошах. У Польщі вона зустріла чоловіка. Його звати Казимир, він готовий взяти її до себе у Берлін, але без дітей.
Під час останньої розмови Валентина була дуже емоційною:
— Мамо, припини! Повертайся, я не можу більше так! Дай і мені шанс пожити для себе! Невже ці заробітки у Німеччині для тебе важливіші, ніж я і твої онуки? Я не можу поки що їх взяти з собою, нам з Казимиром треба спочатку влаштуватися у Берліні.
Я тоді ледь стрималася, щоб не розплакатися. Я люблю своїх онуків, але не готова повернутися назавжди. Тут моє нове життя, мій дім, мої друзі.
Я запропонувала Валентині інший варіант.
— Донечко, я розумію тебе. Але чому ти не хочеш приїхати до мене? Будинок великий, місця вистачить на всіх. Це Франкфурт, тут багато можливостей для тебе. Я допоможу тобі з дітьми, поки ти знайдеш роботу і влаштуєшся. Я навіть могла б оформити документи для онуків, щоб вони могли ходити до місцевого садочка.
— Мамо, ти не розумієш! Я хочу почати нове життя, зовсім інше! Я не хочу бути вічною матір’ю-одиначкою, яка сидить з дітьми. Я хочу бути з Казимиром! Він не хоче, щоб я приїжджала з дітьми.
— Але ж ти не можеш просто так їх залишити. Це твої діти!
— Я їх не залишаю! Я прошу тебе доглянути за ними, поки я встану на ноги! Невже ти мені не допоможеш?
— Я готова допомогти. Але не так. Я не хочу, щоб ти шукала якогось Казимира, який ставить умови. Світ клином на ньому не зійшовся. У Франкфурті є багато гідних чоловіків. Ти молода, красива. Приїжджай сюди, і я допоможу тобі знайти нову роботу. Ти зможеш і з дітьми бути, і працювати.
— Ти все одно не розумієш! Ти прожила своє життя, отримала свій будинок. А я що? Я все життя з дітьми, я не бачила світу! Ти мені заздриш? Хочеш, щоб я не була щасливою?
Ці слова боляче подіяли. Я сиділа на дивані, тримаючи телефон і не знаючи, що відповісти. Я, яка все життя допомагала дітям, тепер, виявляється, заздрю.
Через день я подзвонила Леоніду. Я знала, що він завжди був розсудливим.
— Синку, я не знаю, що робити. Валентина наполягає, щоб я повернулася і забрала онуків.
— Мамо, вона просто не знає, чого хоче. Вона думає, що той Казимир — це її останній шанс на щастя. Але ти маєш рацію. Не треба повертатися. Ти побудувала нове життя, і ти його заслужила. А з Казимиром вона рано чи пізно розійдеться, і що тоді? Вона приїде назад, до дітей, які вже забудуть, як виглядає їхня мама.
— Я думала про це. Я не хочу, щоб так сталося.
— Тоді не здавайся. Скажи їй, що якщо вона хоче, то нехай приїжджає до тебе, з дітьми. Ти їй допоможеш знайти роботу, влаштуватися. А я допоможу фінансово, скільки зможу.
Я погодилася з Леонідом. Але як переконати Валентину? Вона бачить своє щастя тільки у Берліні, поряд з цим Казимиром.
Через тиждень ми знову розмовляли з донькою. Вона була вже спокійніша, але все ще наполягала на своєму.
— Мамо, я вже купила квиток. Залишилося лише домовитися, коли ти приїдеш.
— Валентино, я не приїду. Я вже сказала тобі. Приїжджай ти до мене, з дітьми. Я все підготую, зустріну вас. Будинок великий, місця вистачить на всіх. Я допоможу тобі знайти роботу тут, у Франкфурті. Ти зможеш почати нове життя, але при цьому не кидатимеш своїх дітей. Я ж тобі кажу, що цей чоловік, який ставить такі умови, він не вартий тебе.
— Ти не розумієш, як мені важко! Я з двома дітьми, я не маю грошей!
— У тебе є я. Я допоможу з грошима. Навіть дам тобі грошей, щоб ти могла пожити місяць, поки шукатимеш роботу. Але я не можу забрати твоїх дітей. Це несправедливо щодо них.
— Я думала, ти любиш своїх онуків!
— Я їх дуже люблю. І саме тому я не хочу, щоб вони залишилися без матері. Приїжджай, і ми будемо разом. Ти будеш працювати, а я сидітиму з дітьми. І це буде тимчасово. А потім ти сама вирішиш, що робити далі. Але не роби помилки, про яку потім пошкодуєш.
Валентина мовчала. У трубці було чутно лише її важке дихання. Я знала, що вона вагається, але їй було важко прийняти мою пропозицію. Вона боялася втратити Казимира.
— Я подумаю, мамо, — тихо сказала вона.
— Добре, донечко. Я чекаю на твій дзвінок. І пам’ятай, мої двері завжди відкриті для тебе і твоїх дітей.
Я поклала слухавку. Серце щемило від болю і невизначеності. Я зробила все, що могла. Я не відмовилася допомогти, але й не дозволила їй скинути на мене всю відповідальність за її життя.
Що ж робити далі? Яку пораду дати Валентині? Чи варто мені просто купити їй квиток до Франкфурта і поставити перед фактом? Чи варто все ж таки почекати, поки вона сама прийме рішення?
