У наше століття віддаленої зайнятьсті дуже складно пояснити деяким людям, що ти не просто сидиш вдома, а працюєш. Моя сестра Валя якраз з таких людей. Я увійшла в її становище і допомогла, тепер вона вже вимагає ще більше допомоги і обурюється, що я відмовляю. Від цього зникає останнє бажання їй допомагати.
Я ще до початку всього цього працюва віддалено. Графік відносно вільний, але є щоденний обсяг завдань, які я мушу виконати. Грубо кажучи, я працюю ті ж 9 годин, тільки сама обираю, коли почати. Ну і ще мені не треба кудись їхати.
Хтось вдома працювати не може, тому що вдома його все відволікає і розслабляє, але тут питання самоорганізації. Мені такий варіант підходить, коли ніхто не стоїть над душею і не дошкуляє зайвими розмовами.
Сестра і батьки уявлення не мають, де і ким я працюю, оскільки вони твердо впевнені, що працювати вдома можуть тільки безвідповідальні особи. Те, що я сиджу вдома замість того, щоб щодня у пробках їхати в офіс, в сім’ї обговорювалося і перетиралося не один раз.
Ось Валентина у мене правильна – заміжня, у другому декреті, є робота в якійсь компанії. Все як у людей. Жили б вони і далі щасливо, але локдаун викинув з сідла і їх теж. Чоловіка з роботи відправили в неоплачувану відпустку, їй довелося екстрено виходити на роботу, щоб хоч хтось приносив гроші в родину.
Тоді племінників майже переселили до бабусі з дідом, бо сестра ходила на роботу, а її чоловік Максим не переносив метушню з двома синами і одночасний пошук роботи. Мене, на щастя, тоді не розглядали в якості помічниці, оскільки своїх дітей у мене немає і досвід спілкування з такими дрібними теж відсутня. Найстаршій дитині було тоді чотири роки, молодшому близько двох – ну куди мені їх?
У нас же навпаки на роботі зросли обороти, але і роботи додалося в рази. Зарплата зросла, як і список щоденних завдань. Ми досі підлаштовуємося під нові реалії. Буває, що і по десять, і по дванадцять годин за компом проводиш, тому що роботи дуже багато.
Чоловік у сестри влаштувався кудись працювати, діти майже безвилазно жили у бабусі, мене не чіпали. А ось недавно мама поїхала до бабусі, вона захворіла, а тато відмовився сам сидіти з онуками, сказав, що сам не справиться, та й роботу його ніхто не відміняв. Тут сестра згадала про мене.
Валя мене благала, зі сльозами розповідаючи, що їй і чоловікові зараз ніяк не можна на лікарняний, тому що їй дали нову посаду, а чоловік ще тільки влаштувався на нормальну роботу. У дитячий садок діти не ходять, бо це розсадник мікробів, і тепер треба якось протриматися до маминого приїзду.
Я подумала і вирішила погодитися. Племінників я люблю, вони нормальні діти без особливих закидонів, та й підросли на рік, вже не такі малявки. Словом, я дала добро.
Два тижні племінники майже жили у мене. Валя привозила їх вранці, забирала ввечері. Весь день мені з ними треба було гратися, розважати їх, чимось їх займати, голдувати, гуляти. Про роботу, звичайно ж, можна було забути. Зосередитися стало просто нереально.
Працювати доводилося ночами, я збила собі весь графік, лишаючи на сон години 4 вночі і близько години вдень з дітьми. Повернення мами я чекала, як позбавлення.
Але з бабусею все було не настільки райдужно і мама затримувалася. Минуло вже три тижні, а вона все не поверталася. У мене повільно їхав дах. Рятували тільки вихідні, які я відсиплялася і хоч якось розгрібала домашні справи.
Але тут в суботу мені дзвонить Валентина і каже, що привезе дітей години через дві – їх з чоловіком покликали в гості. Я обурилася, що взагалі в мої плани це не входило, і треба заздалегідь попереджати, але сестра слізно просила виручити, бо їх раптово покликав начальник чоловіка, тут не відмовиш. Я через силу погодилася.
А потім Валя початку нахабніти з космічною швидкістю. То їй треба було, щоб я з дітьми в поліклініку сходила, то на гуртки зі старшим, то в магазин, то вона їм приготувати поїсти не встигала, тож мені їм ще й готувати треба. Коли вона почала мало не щодня просити, щоб я їх додому відвозила, а це до зупинки хвилин п’ятнадцять, а потім ще їхати хвилин сорок, я відмовилася.
Я сказала, що у мене немає часу ввечері кататися по місту. Щойно вона забирає дітей, я сідаю працювати. А сестра очі закочує і каже, що у мене не робота, а дурниця, може і почекати годинку-другу. У сенсі, дурниця? Звичайна робота, як і у всіх. Я за неї гроші отримую між іншим!
Тут я і з’ясувала, що вони з мамою щиро вважають, що у мене є багатий друг, який мене утримує. А я цілими днями в комп’ютері в іграшки граю і фільми дивлюся. Ось щоб я так жила, як про мене брешуть! Переконати сестру не вдалося, так я не дуже й намагалася.
Словом, відмовилася я племінників возити, а Валя на мене ще й ображатися примудряється. Типу, їй після роботи доводиться за власними дітьми їхати, а я цілий день в стелю дивлюся і не хочу їй допомогти. Те, що я за свою допомогу навіть подяки елементарної не чую останнім часом, це нічого. Але я втомилася вже працювати в дві зміни – спочатку з дітьми, а потім зі своєю роботою.
Вирішила, що більше я сестрі допомагати зовсім не буду. Не вміє бути вдячною, приймає доброту за слабкість? Ось нехай самі зі своїми проблемами і копирсаються. А з мене досить. Мені цього місяця хоч греблю гати вистачило. А мама подзвонила і сказала, що я бездушна і не розумію, як Валі важко…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
