Їхня любов була наче сонечко весняне, сяяла їм і всім навкруги навкруги. Всі в селі знали, що Орися і Богдан – пара, ще відколи їм років по 10 було.
Коли за 15-річною Орисею став слід у слід ступати і проходу не давати Сергій, син заможного сільського фермера, Орисина мати, вдова Ірина, і не проти була б, щоб донька перебігла до багатого залицяльника, але Орися й чути ні про кого іншого, крім Богдана, не хотіла, вся її душа належала йому одному.
Одружилися, весілля скромне справили, бо обидві родини прості, з невеликими статками. Ірина без чоловіка, продавщиця в сільському магазині. У Богданових тата й мами – четверо молодших дітей, яких підіймати треба.
Та хіба у весіллі розкішному щастя?
Їхнє щастя жило у невеличкій хаті, яка дісталася Богдану від прабабці, а вони вже самі зробили в ній свіженький ремонт. Плекали-берегли своє тихе щастячко, тішилися ним, не могли надихатися одне з одного.
Ось тільки такої бажаної дитинки Бог не давав. Сім років минуло, а дитячий сміх в оселі так і не залунав.
Їздили і по місцевих спеціалістах, і по знахарях, побували і в столиці. Дослідження, лікування, а результату – нуль.
Чужу дитинку взяти вагалися обоє: не впевнені були, що зможуть нерідному дитяті подарувати справжню любов. Хотілося своє маленьке щастячко, продовження їх самих.
В столиці запропонували дуже дорогу процедуру, ЕКО. Щоб заробити на неї, Богдан подався працювати водієм закордон, в Європу. Друг давно його звав, та Богдан все не хотів Орисю свою саму залишати. Ну а тут вже сіли, поговорили, вирішили: треба! Як вдасться добре заробити, то ще й до хати додаткових кімнат добудують, адже не одне дитятко хочуть в майбутньому.
***
Тиждень Богдан вдома – місяць-два у рейсах. А Орисю Сергій, досі неодружений, увагою штурмує, навіть не дивиться на те, що дівчина заміжня.
Орися навіть жаліла хлопця: це ж треба, скільки років не може почуття до неї вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, вирішила поговорити і ще раз нагадати, що чоловіка Богдана понад усе кохає, що немає в Сергія шансів, хоч він і хороший хлопець.
Того вечора, якраз коли Сергій від Орися після того чаювання йшов, повз невістчину хату Богданова мати проходила.
***
Через кілька днів по тому Орися відчула в собі такі бажані довгождані зміни. Як же вона зраділа! До храму, як на крилах, полетіла, вдячні свічечки Богу ставила, молилася гаряче й щиросердно, дякувала небесам.
Чоловікові вирішила поки що не дзвонити, хотіла дочекатися, всього тиждень лишилося, і порадувати новиною: не треба їм більше тих дорогезних процедур, прийшов час – і все само вийшло!
***
Як же вони тішилися! Богдан у той вечір, коли почув від дружини заповітну звістку, підхопив Орисю на сильні руки, кружляв в її кімнатою, сміявся своїм дзвінким хлопчачим сміхом від почуттів, що їх обох сповнювали…
Наступного дня мати розповіла йому, як від Орисі пізніми вечорами Сергій Руденко виходить… І хоч бачила таке Богданова мама всього лише раз, та невістка бездітна їй давно вже наче кістка, то й піднесла синові побачене і довигадане у всіх кольорах.
Богдан повернувся додому від батьків темний, наче хмара.
– Навіщо ти так зі мною?.. Я ж заради нас туди поїхав, а ти… – дивився на дружину з-під нахмурених темних брів.
– Ну що ти, Богданчику?.. Хіба дурним словам матері віриш більше, ніж моїм?.. Ти ж знаєш мене з 13-ти літ, хіба не відчув би душею, якби я дійсно таке зробила, зрадила наше кохання?
***
Наче кішка чорна побігла чи баба з пустими відрами пройшла між ними відтоді.
І хоч сказав батькам Богдан, що вірить Орисі, а не матері, та черв’ячок в його душі не спав більше ніколи, а точив, точив…
***
Народилися донечки-близнючки. Схожі на матір, як краплиночки води, кирпатенькі і з ластовинням, яке так любив цілувати на Орисиних щічках Богдан. А де ж його риси?.. Навіть оченята мамині, блакитні, а не його, карі.
Орися говорила: підростуть, зміняться, ось пробачиш! Але йому чомусь здавалося, що серед рис Орисі в обличчях донечок проглядає щось Сергієве…
Орисі так гірко від чоловікових підозр було, що марніти почала, худла, сама на себе переставала бути схожою.
Те щастя, в якому купалися вони колись, наче в прозорому озері, розчинилося у підозрах і гризота, висушилося сварками й недовірою.
Коли Орисю запросила доглянути за собою рідна тітка у містечку під столицею, пообіцявши відписати будинок, бо своїх дітей не мала, жінка сказала Богдану:
– Поїду з дівчатками. Втомилася тут, від нас з тобою втомилася… Ми давно вже не ті, не справжні, загублені… Нам обом розібратися, зрозуміти самим себе треба. А ти приїжджай до нас, коли захочеш, ми завжди тебе чекатимемо!
Навідувався Богдан до дружини і дітей не часто. А потім і зовсім перестав. Мама Ірина під час одного з візитів до дочки й онучок розповіла, що Богдан зійшовся з дівчиною з сусіднього села.
Розлучилися тихо, орися навіть від аліментів відмовилася, нічого від нього не хотіла.
Через три роки Орися змирилася з долею і відповіла Сергію на його багаторічне чекання. Все ж коли чоловік поруч – легше. Нехай не коханий, але добрий, надійний. Який довіряє їй, любить і ні в чому не підозрює.
***
…Приїхала якось Орися з дітьми в рідне село, не часто це бувало, але іноді все ж тягло. Ірина, Орисина мати, на той час вже теж не сама була, трапився і на її шляху, через багато років після того, як не стало тата, гідний чоловік. Орися щиро раділа за матір, що є тепер і в неї сильне плече поруч.
Йшла рідними вулицями, вдихала повітря, яке любила від народження, яким вони колись дихали разом з Богданом… Якусь незвичну порожнечу відчувала сьогодні в цьому повітрі.
Літо. А в ньому – холодок якийсь, аж мороз шкірою… Дослухалася до себе. Намагалася зрозуміти ці дивні інеприємні відчуття…
Назустріч – колишня свекруха у темній хустині. Ось і відповідь: не дихає більше цим повітрям Богдан. Її Богданко, батько її доннечок…
***
Ось він, свіжий ще, уквітчаний горбочок. Орися тримала за руки двох десятирічних дівчаток-близнючок. «Ось ми, Богданчику, – думала гірко. – Як би ж ти тоді повірив, все б інакше сталося…» Їй так хотілося обійняти його, показати, якими стали їхні дівчатка.
Але цього вже ніколи не буде, хіба уві сні…
Ще три дні погостюють вони у матері й дядька Степана: вона і дівчатка. А потім по них приїде Орисин чоловік Сергій, і вони поїдуть у затишний будиночок під Києвом, туди, де тепер їх дім.
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для видання ibilingua.com
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
