Степан Іванович сидів у парку на лавці. Від довгої ходьби ноги трохи втомилися і захекався. Ось він трохи відпочине і вирушить у дорогу. Потрібно накопичити сил і дійти до квіткового магазину.
Степан іванович трохи замислився. Сьогодні визначна дата. Рівно шістдесят років тому вони з Галинкою розписалися. Весілля не було. Прийшов друг Андрій та подружка Галинки. Він забув, як її звали. Худенька така, руда, зі смішними ластовинням. Вони сиділи в альтанці, пили іскристе. Весело балакали. А потім розбрелися по своїх кімнатах гуртожитку. Тільки через три тижні їм надали кімнату.
Яке це щастя, своя окрема кімната! Біля вікна стояв маленький столик. Біля стіни односпальне ліжко. Більше нічого не містилося. Степан Іванович натяг мотузку між стінами. Ось на нього і вішали одяг після прання. Галинка пошила квітчасті фіранки на вікна з ситця. Було дуже красиво та затишно. У цій кімнатці й народився Назарчик.
Степан Іванович зітхнув, сперся на тростину і продовжив свій шлях.
Асортимент квіткового магазину його вразив. Багато квітів він бачив уперше. Букети рясніли фарбами і пахли.
Степан Іванович розгубився. Він одягнув окуляри і придивився до цін. Такого він не очікував. У потертому з роками гаманці лежали величезні для нього гроші, цілих п’ятсот гривень. Він збирав їх упродовж трьох місяців. Готувався до цього дня. Планував купити квіти та ігристе.
“Що робити?” – почав міркувати Степан Іванович. – “Якщо куплю букет квітів, на ігристе не вистачить. Дуже шкода. Шикарного свята не вийде.”
– Ви будете купувати? – пролунав з-за спини чоловічий голос.
Від несподіванки Степан Іванович здригнувся. Тростина впала. Хлопець, що стояв позаду, швидко нахилився і підняв її.
– А поштучно у вас квіти продаються? – запитав Степан Іванович продавщицю. – Троянди є? Скільки коштують?
– Є. Сто гривень. Братимете? – чемно відгукнулася продавщиця.
Степан Іванович почав судомно підраховувати. Купити виходило, але на проїзд грошей не вистачало. Він замислився.
– Батьку, що, грошей не вистачає? Дівчину собі завів? – реготів молодий юнак, що стояв за літнім чоловіком.
– Не розумієш ти, – образився Степан Іванович, – Дружині вибираю. У нас із нею сьогодні діамантове весілля.
Хлопець уважно подивився на старого.
– Вибач, діду. Невдало пожартував, – усміхнувся він, – Давай я заплачу. Гроші у мене є, не збіднію. А ось дідуся з бабусею зроду не було. Не пощастило.
Хлопець швидко витягнув титисячну купюру, кинув на прилавок.
– Я беру ось цей букет за тисячу, – звернувся він до продавщиці, – Дідусь нехай вибере квіти, якщо буде решта, йому віддайте.
З цими словами, хлопець вискочив із крамниці. Степан Іванович від подиву навіть не встиг подякувати хлопцю.
Степан Іванович вибрав шикарний букет, купив у найближчому магазині святковий напій та вирушив на зупинку автобуса. Їхав довго. У дорозі трохи задрімав.
– Дідусю, кінцева. Ви свою зупинку не проїхали? – розбудила його кондуктор.
Степан Іванович насилу вибрався з автобуса. Піднявся вітер. Почав мряжити дощ. Старий чоловік одягнув на голову капюшон. Тростина знову випала з рук. Нахилитися він не міг. Заважав букет і пакет із ігристим. Переклавши всі покупки в одну руку, він спробував дотягнутися до тростини, але нога не слухалася. Він почав падати.
– Дідусю, у тебе ж весілля? – підхопив його знайомий уже хлопчина. – Що ти тут робиш? Тобі до дружини та сім’ї треба.
– А в мене і дружина, і син тут. А ти що тут робиш? – відповів тихо Степан Іванович.
– Я маму відвідував. Сьогодні у неї день народження. Квіти їй купував. Давай я тебе доведу. Он погода яка. Людей майже нема. Впадеш, нікому допомогти. Потім додому відвезу. Я на машині.
Степан Іванович кивнув головою.
– Давно вони тут? – дорогою запитав хлопець.
– Син давно. Він із місії не повернувся. Військовим він був. А дружина вісім місяців як пішла. Погано мені без неї. До неї хочу. Що мені тут робити?
– Не можна так казати, дідусю, – заперечив хлопець, – у кожного своє життя і своя доля. Поки ти живеш і пам’ять про них живе. Рідні є?
– Невістка, але вона заміжня давно, і онука Марічка. Красуні. Відвідує мене, коли до нашого міста приїжджає. Скоро правнук народиться, – з гордістю відповів Степан Іванович.
Тихенько, трохи перемовляючись, вони дісталися двох горбочків. Степан Іванович поклав квіти. Дістав із кишені три пластикові стаканчики.
– А я лише три склянки взяв, – він обернувся до хлопця, – Не думав, що гості ще будуть.
– Не біда, – махнув рукою хлопець, – Мені не можна. Я за кермом.
Степан Іванович розлив ігристий напій, пляшку віддав парубкові.
– Привіт, Галинко. З днем весілля тебе. Гарне у нас свято вийшло. Красиві квіти. Твоє улюблене у келихах. Син із нами. Навіть гості прийшли.
Степан Іванович заплакав. Заплакав тихо, майже беззвучно.
Хлопець відійшов убік, щоб не заважати. Степан Іванович довго стояв біля рідних. Щось тихо бурмотів, утирав сльози. Потім залпом випив зі свого стаканчика та вклонився рідним.
Хлопець підскочив до нього. Підтримав за лікоть.
– Ідемо, діду. Промок весь. Не дай боже, захворієш. Поїхали, відвезу додому.
Степан Іванович кивнув, зачепився за хлопця і тихенько пошкандибав по стежці.
Через два дні пролунав дзвінок у двері. Степан Іванович, човгаючи ногами і спираючись на тростину, дістався до дверей. На порозі стояла онука Марічка із чоловіком.
– Дідусю, як я рада тебе бачити! А я ось народжувати до тебе приїхала! – вигукнула онука. – Чоловік у відрядження їде. Мені потрібна твоя допомога. Приймай гостей. Ми надовго, а може, назавжди.
– Найдорожчі мої!
Степан Іванович заплакав. Заплакав від щастя.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
