Я ходжу іноді в магазин біля будинку, за йогуртами та всякої дрібницею. Під магазином лавочка. Буває, сиджу кілька хвилин, перепочиваю.
У сусідньому домі дідусь живе. Ось ми з ним на цій лавочці і перетинаємося іноді. Дід старий, років під сімдесят п’ять, не надто охайний, не дуже здоровий, словом, дід як дід. У діда, в його самотній старості, мабуть, накопичилося дуже багато нерозказаних слів, і я, коли бачу його на лавочці, вже знаю: доведеться послухати. Втекти виходить далеко не завжди.
Дід любить пускатися в довгі розлогі міркування. Про те, що молодь зараз така – ніякої поваги до людей похилого віку взагалі, і до нього, до батька, зокрема.
Ось взяти хоча б його власних дітей. Він виростив двох, а вони – ні опори ні захисту для нього.
Діда покинули діти. Син заїжджав в березні, на годину, дочці взагалі не до нього, навіть не дзвонить навіть просто спитати у батька, як життя. Дружини не стало років п’ять тому. Самотньому дідові занадто важко жити.
Я співчувала дідові і сумно кивала головою. Рівне доти, поки не дізналася його краще.
Дід на всю широту душі і свого вогню гуляв з самої молодості. Дід досі пишається цим. І, до речі, десь там, в тій же молодості, у нього залишилася перша дружина з дитиною. Вони загубилися на просторах колишнього Союзу, і навряд чи йому хоч раз було цікаво, як і де вони живуть.
Потім з’явилася друга дружина. Вона народила йому ще двох дітей. І хто б чув, з якою гордістю дід сам розповідав мені, як його в родині поважали. Ну, це ж все просто: бояться – значить, поважають.
Дід не вважає за потрібне приховувати подробиці свого життя, і одного разу з якоюсь дивною гордістю розповідав, як відправив дружину до лікарні після сварки. Розповідав, що вдома діяло його правило: за провини позбавляти домашніх їжі. Дід був в домі господарем, тільки він вирішував, кому їсти, а кому спати, і спати на ліжку, або за провину – під ліжком. І його слово – було закон. Інакше…
Але навіть зараз, у свої сімдесят п’ять, він не вловлює зв’язку між тим своїм життям і зовсім самотньою старістю.
…Недалеко живе напівбожевільна старенька. У теплі дні її можна бачити, як вона бродить по району то з полотняною торбинкою, то з пластиковим стаканчиком в руках. У стаканчик жалісливі перехожі зсипають дрібні монетки: хто скільки може. Стару шкода. Стара збирає на їжу.
Одного разу стара пристала до мене на вулиці. Вона сунула мені зім’ятий папірець з криво нашкарябаними цифрами, і просила мій мобільний телефон. Стара хотіла почути дочку. Я набрала номер і дала їй трубку.
Говорили вони недовго. Занадто ясно було чути: дочка була роздратована.
Я думала потім півночі. Я засуджувала цю дочку, я не розуміла, як так можна з власною рідною мамою.
А через кілька днів розговорилася з бабою Дариною. Життя таке несподіване.
Баба Дарина знає стару років тридцять. Вони колись працювали разом. Навіть були трохи дружні.
І пам’ятає ще баба Дарина бабину історію. У баби була дочка – тиха, зацькована мамою дівчина. Через найменшу провину мама залишала на ній синці і щиро пишалася своїм вихованням. Рівно доти, поки сімнадцятирічна донька не принесла в подолі від якогось молодця, що був у відрядженні.
І стара відправила її до лікарні. Дитинка на світ не народилася. Потім ще років п’ятнадцять дочка, живучи з матір’ю, намагалася влаштувати власне життя. Чи треба говорити, що чоловіки в тій родині не приживалися? Дочка аж років у тридцять знайшла в собі сили втекти від владної матері, коли стало ну зовсім не під силу.
Зараз дочці щось близько сорока п’яти. Дітей у неї немає і ніколи не буде. Як немає і чоловіка. Бачити маму вона категорично не хоче.
Скільки ж живе по країні таких самотніх людей похилого віку? Брудних, немитих, голодних і хворих?
Прожили життя і злі на життя.
Ці люди похилого віку товчуться вранці в трамваях, ганяють дітей у дворах, іноді намагаються вчити нас життю і вимагають поваги до власної старості.
Тільки за що їх поважати – не уточнюється. За вік? А хіба вік – це не лише біологічний параметр, а щось таке, що вимагає поваги за замовчуванням?
За мудрість? А вони мудрі?
За те, то прожили життя, як вміли? Ну так всі ми його проживемо.
Хіба це правильно – поважати старість за замовчуванням? Хіба цю повагу людина не повинна життям заслужити?
Ніхто не знає, скільком десяткам жінок зламав життя той кульгавий дідусь у переході, скількох кинув дітей.
Ніхто не знає, що ту бабусю з простягнутою рукою біля магазину не хочуть знати рідні, тому що у неї, у бабусі, був настільки склочний характер, що навіть близькі не змогли з нею жити.
А той дідок, що тепер на лавочці соромить підлітків, хто він насправді? Ким він був? А чи не він вигнав з дому сина, коли той зробив свою першу дорослу помилку?
Ми ніколи не дізнаємося, яке життя вони прожили. Добрими були або поганими, лагідними чи злими, трударями або ледарями.
Вони більше прожили. Вони, напевно, краще знають, як правильно?..
А чи знають вони? А краще?
Ким вони були і який досвід у них за плечима? Та й навіщо нам їх досвід, якщо досвід все одно, як не крути, але у кожного свій?
Який, справді, досвід, може передати дідок в маразмі, коли сідає поруч з тобою на дитячому майданчику; що може розповісти дідусь-лектор про новітню історію, коли він сам уже історичний експонат?
Вони можуть судити нас за короткі спідниці, вони можуть соромити за обійми в громадських місцях і непристойно дорогі машини. Але чи мають право?
Так, вони старі і часто безпорадні. І ми, напевно, повинні їм допомагати, в міру сил і можливостей. Ми мусимо піднімати ці важкі візки в годину пік, переходити дорогу з бабусею в руці, ми повинні поступатися місцем у метро – просто тому що їм самим важко.
Це вже питання нашої особистої моралі. Нашого людинолюбства, нашої причетності, співпереживання.
Але чи варто поважати людей похилого віку за замовчуванням? Тільки за те, що всі ці різні люди – вже старі?
…Чоловік і жінка, глибоко за вісімдесят. Вони ледве пленталися один за одним. Він і вона з невеликими пакетами з магазину, і я впевнена, що можу уявити, що в цих пакетах. Але справа не в цьому. А в тому, що вони йшли. Удвох, з магазину, і несли собі їжу. Добувачі. Виживають. І з одного боку їх стало нестерпно шкода, що ось – такі слабкі люди похилого віку, як їм важко в нашому складному світі зараз, з такими пенсіями, без сил.
А з іншого – вони прожили своє життя. Уже прожили. Вони колись були молодими і сильними. І щось у них в цьому житті було. Але мені ніколи не знати – де і ким вони працювали, і як розпорядилися своєю молодістю.
Але вона у них абсолютно точно була. Вже була.
Катерина Безіменна
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
