– Ось завжди мама її виділяла, ой, Юлі важко, ой, Юля голодує. Ой, їй допомогти треба! Гроші відкладала, щоб їй відправити. А та й рада, вміла плакати: то сама голодує, то дитина хворіє, то чоловік без роботи залишився. А то, що я розлучена з двома дітьми її ні разу не хвилювало.
Віка скаржиться подружкам на давно наболілу тему. Віці 40 років, її сестрі 45. Мама все життя шкодувала старшу. Віка ж зуби стисне і везе віз, що не ниє. А Юля поїхала жити до міста, вийшла заміж та й скаржилася звідти постійно.
Мама раз на рік навантажувала величезні сумки і тягла до сестри, на поїзді, а серед року то грошенят підкине старшої «голодуючій» дочці, то посилку збере.
На Віку і уваги не зверталося:
– Ти з дітьми тут, поряд, на очах, якщо що – допоможемо, а Юлька далеко, зовсім там одна, їй потрібніше моя допомога.
Віка жила в старому будинку, який від бабусі залишився, тяглася, як могла, одна дітей і виростила. З особистим життям не виходило: тільки з чоловіком познайомитися, мама тут, як тут: цей не привітний, цей мало заробляє, у того аліменти… І з кавалерами віталася крізь зуби і Віку пиляла. Так дочка і розлучалася з усіма чоловіками.
Потім Юлин чоловік влаштувався добре: став в плавання йти на зарубіжному кораблі, сестра купила двушку, потім троячку, потім будинок побудувала. Але ставлення матері не змінювалося.
– Юля, бідна, з дитиною по півроку одна, поки чоловік по хвилях мотається.
А то, що Юля працювати навіть не намагалася піти, то, що Віка по життю живе одна, так з двома дочками, значення для мами не мало.
Дочки Віки виросли, поїхали вчитися. Тут вона і сама зважилася: рвонулаза кордон, на роботу влаштувалася, жила на зніманні, квартиру взяла в іпотеку на пайовому будівництві. Зарплата там вище, а дівчаток вчити треба. Мама такий ривок дочки не схвалила, нічого сидіти, повертайся давай. І знову додала: «Юля, геть, сина теж одна тягне, вчить на платному, твої хоч на бюджеті…»
Звичайно, Юля тягне. Привезе чоловік грошей – ось і тягне. За цей час і квартиру Юля синові купила, і машину поміняла, і будинок Віки, нарешті добудували.
Найняла Віка машину, зібралася речі перевозити, упаковує, дивиться, то того немає, то іншого. Запитала маму, куди та ваза поділася, а де книжка старовинна, яку Віці подарували ще в студентські роки?
Мама довго вдавала, що ні про що не знає і нічого не розуміє, а потім і зізналася.
– Юля приїжджала, ми сюди приходили, їй дещо сильно дуже сподобалося, ну я і віддала, у тебе ж все одно свого кута не було. А вона так хотіла забрати, так хотіла… Що у неї в житті є щось, а тут я і подумала, чому не можна доньці радість доставити! Та й що, тобі шкода чи що для сестри рідної?
Розплакалася Юля. Так шкода. Не речей шкода, а такого ось відносини, коли її ні в що не ставлять, навіть запитати по-хорошому і то не спромоглися! А всього-то треба було подзвонити по мобільнику!
Ось і скаржиться подружкам Віка, може їй треба було теж нити та скаржитися, а не жити життям сильної жінки? Може тепер, коли вона від мами теж далеко живе, ставлення до неї зміниться?
Або цього нічого не виправить, якщо вже мама навік віддала серце старшої дочки?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
