Відразу після інституту іноземних мов я пішла працювати стюардесою. Літала в основному на міжнародних рейсах. Особистого життя не було ніякого, так як хлопці, з якими я знайомилася, не хотіли чекати, коли кохана спуститься з небес. Всі знайомства були короткочасними і несерйозними. Багато моїх подружок стюардес крутили романи з пілотами. Їх це цілком влаштовувало. А мені хотілося великого і чистого кохання…
Одного разу, після рейсу, ми йшли з дівчатами в готель, і прямо на виході з терміналу я налетіла на нього – пілота міжнародника. Як завжди, чергове “sorry”, у відповідь – м’яка тактовна посмішка: “Нічого страшного, буває!” Він підняв мою сумку і пішов далі. Я обернулася і побачила, що він теж подивився мені вслід.
Імовірність нашої другої випадкової зустрічі практично зводилася до нуля, тому що дуже рідко буває так, щоб літаки різних авіакомпаній приземлялися в одній країні в один і той же час, причому в тому ж складі екіпажу ….
Якось восени в перерві між рейсами я гуляла по Барселоні. Почав накрапати дрібний дощик, і я забігла в невелике кафе. Сіла за столик біля вікна в очікуванні офіціанта. – Вітання! – пролунав знайомий голос. Я мало не підскочила зі стільця. Повільно здригнувшись, не змогла стримати нахлинувшу радість і заусміхалася. – Вітання! – відповіла я. – Оце сюрприз! Не думала, що так буває! Моєму здивуванню не було меж. – Може познайомимося? Я Дмитро! – представився він.
– Що будете замовляти? Від хвилювання у мене пропав апетит і пересохло в горлі, але я всіма силами намагалася тримати марку. Знала, чим це може закінчитися. Пару коктейлів, коли йому не в рейс, номер в готелі і скупе: “Може, ще зустрінемося …” Мені цього не хотілося – шкода було остаточно позбалятися своєї романтичної мрії…
– Вам коли в рейс? У вас є ще час? – запитав обережно Діма. Я не знала, чи то радіти, то чи сумувати. Черговий романчик? – Я мріяв вас зустріти ще раз, але не знав ні імені, ні номера рейсу. Коли зайшли сюди, думав, що це міраж. Але це дійсно ви! – зізнався Діма.
– І я теж … мріяла! – зірвалося у мене з язика. Мені стало ніяково за свою відвертість. Він посміхнувся – легко і просто. Бесіда зав’язалася сама собою. На вулиці давно закінчився дощ і стало сутеніти.
Коли ми вибралися з кафе, я подумала: хай буде, що буде. Романчик так романчик. Мені тільки не хотілося, щоб все закінчилося так відразу. Але нічого не було! Всупереч моїм припущенням, Діма не потягнув мене в готель. Жодного “намьоку”! Мені навіть здалося це дивним. Замість цього ми всю ніч гуляли по Барселоні і базікали. Було таке відчуття, що ми знайомі давним-давно і просто випадково зустрілися…
Час зупинився. Немов ми завжди були разом … Вранці, проводжаючи мене в рейс, він залишив номер свого телефону. Жили ми, як виявилося, в різних містах. Діма не став домагатися від мене ніяких обіцянок.
– Якщо захочеш зустрітися, подзвони – я обов’язково прилечу! – пообіцяв він, як ніби йому нічого не варто було сісти в літак, ніби за кермо своєї машини і прибігти з іншого міста на перший ж мій дзвінок. Я засміялася і кивнула. Зателефонувати так і не зважилася, хоча і дуже цього хотіла…
Минуло пару місяців. За цей час я жодного разу ні з ким не познайомилася. Перед моїми очима стояв Діма. Потрібно було тільки набрати номер. Одного разу я все-таки набрала його. У відповідь – довгі гудки. У мене в душі все обірвалося, хоча пояснення могло бути просте: Діма в рейсі. Але стало сумно…
Рейс мав бути виснажливий, через тривалий переліт пасажири завжди ставали нестерпними: весь час чогось вимагали, скаржилися, бродили по салону. Тим більше, що і настрій у мене був кепський через цей дзвінок. Коли я побачила над одним з крісел підняту руку, вже хотіла відправити розбиратися свою колегу. – Я вже підходила до нього, але він попросив покликати тебе, тому йди!
Наблизившись, я побачила Діму! – Як ти тут опинився? Так не буває! Я ледь стояла на ногах від хвилювання. – Так і не дочекався твого дзвінка. Вирішив спробувати щастя ще раз! – посміхнувся він. Виявилося, Діма все-таки розшукав мене, прилетів до Києва, дізнався на якому рейсі я сьогодні працюю і купив квиток. В той момент я зрозуміла: не став би він докладати таких зусиль, щоб зустрітися зі мною, якби просто розраховував на звичайний романчик.
Серце раділо від того, що моя віра в романтику не була марною. Так, так трапляється! До зворотного рейсу у мене було два дні вихідних. Весь цей час ми не розлучалися ні на секунду, як дві найближчі і рідні людини, які зустрілися після розлуки.
– Я хочу, щоб ми завжди були разом! – зізнався Діма, коли ми гуляли по Нью-Йорку, милуючись нічним містом. Діма переїхав до Києва і влаштувався пілотом в нашу авіакомпанію. Іноді ми з ним літали разом, а якщо не виходило, то для нас не було нічого радісніше зустрічатися після декількох днів розлуки. Зате так ми не могли набриднути один одному…
Одного разу ми працювали на одному рейсі. Після приземлення з динаміків пролунав голос: – Шановні пані та панове! Капітан корабля і екіпаж дякують вам за вибір нашої авіакомпанії і бажають вдалого відпочинку. – А зараз прошу хвилиночку вашої уваги! – Це вимовив мій Діма. Пасажири, які зібралися було вставати зі своїх крісел, затамували подих.
Я теж здивовано зупинилася спочатку салону. – Я хочу сказати найпрекраснішій дівчині на світі – стюардесі Олені, що люблю її більше життя і пропоную їй руку і серце! Олена, люба, виходь за мене заміж!
Пасажири, всі як один, спрямували на мене погляди. Я настільки зніяковіла, що втратила дар мови. У цей момент з кабіни пілотів вийшов Діма. В руках у нього була оксамитова коробочка з каблучкою. Він став переді мною на одне коліно і відкрив її. Салон ахнув. У той же момент пролунали оплески. – Олена! Олена! Виходь за нього! – кричали ті, хто говорив українською. Іноземці зрозуміли ситуацію без слів і теж скандували: – Yes! Yes! Приголомшена і очманіла від щастя я могла тільки кивнути. Звичайно ж ТАК”!
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
