Останні свої дні Василь провів можна сказати у мене на руках – я не відходила від ліжка коханого чоловіка. І ось буквально за день до кінця Василь зробив зізнання. І недавно вона з’явилася у мене на порозі – його дочка.
Мого чоловіка Василя забрала хвороба 15 років тому, але вдруге заміж я не вийшла. Було багато залицяльників, кавалерів – я ж залишалася ще молодою привабливою жінкою, на той момент мені було 43 роки. Дякувати мамі, генетиці, а ще й спортзалу мені досі ще приємно бачити у дзеркалі свою підтягнуту постать.
У мене є дорослий тридцятирічний син Ярослав. Бачимося з ним ми, на жаль, нечасто. Але воно зрозуміло. Син отримав гарну освіту гарну освіту і виховання. Тож часу він даремно не витрачав, а присвятив свої юні роки навчанню.
Тепер син живе у Німеччині, знімає рекламні ролики на професійному рівні. Їздить світом. Я щиро за нього рада, особливо коли ми спілкуємося по відео.
Але я й сама почуваюся у фінансовому плані досить гарно навіть у такий час як зараз. Вся річ у тому, що мій чоловік все життя був забезпеченою людиною. Він любив робити широкі жести. Ми часто подорожували, були практично на всіх континентах. Навіть у ті часи, коли більшість наших людей про це могла тільки й мріяти.
Тому, коли він нас покинув, то був крах не тільки душевного характеру, а й фінансового. Так, залишився будинок, машина. Гроші теж, звичайно. Але я зовсім не бізнес-леді, тож як примножити статки, я не знала. Залишалося просто жити та сподіватися на краще. І не думати про те, що Василь сказав мені за кілька днів до свого кінця.
А слова його були про те, як він любить мене та сина. І шкодує про те, що не зміг бодай трохи побути зі своєю донькою. Дівчинка – від іншої жінки. І не зміг їй допомогти, хоча міг би дати їй бодай щось. Так, він зрадив мене, і ми обоє про це знали. Але вирішили не згадувати про випадок ніколи, кохали одне одного й жили далі.
Сталося все 21 рік тому. Ми мали виїхати до Латвії, на екскурсію. Квитки куплено, речі зібрані. Але в останній момент все зірвалося, і Василь був змушений залишитися вдома через бізнес. Я з сином полетіла, ні про що не думаючи.
Ось тоді все і сталося. Не знаю, хто більше винен: можливо, мені треба було залишитися. Але сталося те, що сталося.
Вже потім чоловік у всьому зізнався. І про те, що та жінка від нього народила дитину. Це був важкий час. Були дні, коли він говорив, що має піти з сім’ї, покинути нас і жити з нею. А потім, як за помахом чарівної палички, з нього спадала пелена і він клявся, що ніколи нас не покине, що б не сталося. Зрештою, так і сталося.
Я вибачила його і пообіцяла собі ніколи не думати про той випадок. Так і було. Василь не пішов із сім’ї, у всьому зізнався і до кінця був прекрасним чоловіком і батьком. Не можна докоряти людині все життя за єдину помилку. Принаймні я так вважаю. Ми маємо йти назустріч один одному, інакше навіщо це все?
А кілька днів тому на мене вийшла дівчина, позашлюбна дочка мого чоловіка. Сказала, що хоче познайомитись ближче, дізнатися, яким був її батько. Бо мама їй нарешті зізналася. Мила, худенька Віка, з такими ж очима, як у мого чоловіка.
Я відразу згадала останні слова свого чоловіка, зокрема й ті, що були адресовані Вікторії. Про те, що він дуже хотів би допомогти їй. Я знаю, що особливих фінансових успіхів ні в неї, ні в її матері немає. І це дуже сумно. З іншого боку, я не вважаю себе незаможною з огляду на те, як я живу і жила всі ці роки.
Проте я задумалася: а чи потягну зараз якусь допомогу? Справа в тому, що квартира у мене немаленька, ми в ній жили всією родиною. Її треба оплачувати. Машині теж потрібний догляд, бензин. І, звичайно, про себе не варто забувати.
У моєму віці косметика, догляд за шкірою, спортзал і навіть підтримання здоров’я коштує ой як недешево. Продукти, одяг, відпочинок за кордоном і в межах країни – це теж не копійки, відомо всім.
Ось і виходить, що для того, щоб мені реально допомогти їх сім’ї, а не дати якусь символічну суму, доведеться змінити свій стиль життя. У чомусь себе обмежити. А я навіть не можу уявити, чим я можу пожертвувати, якщо для мене кожен похід у магазин як ковток свіжого повітря. Як я можу віддати частину себе іншій, незнайомій мені людині?
Але Віка не вимагає від мене грошей. Принаймні поки що. Але моє почуття справедливості хоче від мене, щоби я щось зробила. А я не можу, просто не виходить! Я довго про це думала, але зовсім не знаю, як допомогти. Виявилося, що я живу в такій зоні комфорту, вище за яку не можу вистрибнути і нижче опуститися у мене теж не бажаю.
Але як мені тоді бути? Почуватися добре фізично, але погано в моральному плані? Чи вибрати спокійний сон і відсутність душевних сумнівів, але почати ходити до дешевих супермаркетів за простроченою ковбасою – у моєму віці?
Ця дилема з’їдає мене, а я взагалі нічого не можу придумати. Це й називається муки вибору, адже наша нова зустріч з Вікою відбудеться вже за кілька днів. Допоможіть доброю порадою!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.