Станіслав був її першими справжнім коханням. Студентами вони створювали своїми почуттями свій яскравий, потаємний Київ. Свої куточки, сквери, кафе, ліхтарі, вулички…
Серед гамору великого міста вони ховалися в своїй тиші, яку самі собі вичаровували, купалися в ній, дихали своїм вакуумом, який замість повітря наповнювали ніжність і пристрасть.
Настя нікого іншого не уявляла поруч, мріяла про будиночок і дітей. А Станіслав поїхав два останні курси університету закінчувати у Прагу і лишився там. За собою не покликав…
Анастасія отримала гарну роботу в американському посольстві і поставила собі мету вийти заміж за американця.
Зустрічалася з багатьма, але щось не складалося.
Склалося з водієм їхнього ж таки посольства, з Остапом.
І життя, здавалося, пішло своїм руслом.
Народився Артем, через п’ять років Денис. А в 45-ть Настя народила нарешті дівчинку, донечку, про яку мріяли з Остапом давно.
Давно вже в них своя затишна квартира в столиці, укладене життя…
Насті 52 виповнилося, Вірочці -7.
У Фейсбуці, невідомо яким поштовхом покликана, Анастасія знайшла Станіслава. Написала з простої цікавості… Зав’язалося листування.
Згодом запросив розведений Станіслав Настю в гості, Прагу подивитися, адже Анастасія, як виявилося, багато де бувала, а от у Празі – ні.
Сказала Остапові, що там, у Празі, не тільки колишній однокурсник Станіслав, але й дві подруг. Що хочуть всі побачитися там, так би мовити, маленьку зустріч випускників влаштувати.
Полетіла…
Чи біс в ребро, чи як там ще те називається, та не встояли обоє перед зовом з того минулого, зі своєї тиші, що відродилася в Празі, відродивши і почуття. Жили вони в їх душах всі роки, заховані десь глибоко, а тепер вирвалися, розправили крила і полетіли. І понесли їх обох…
Остап знав дружину і відчував, тому що любив. Зрозумів. Попросив не розлучатися заради Віри маленької, дав Насті можливість розібратися в собі, подумати, зрозуміти, що і хто їй на справді потрібен. Чекав, доки спаде їх крилата ейфорія, вірив, що отримає перемогу своїм терпінням у цьому випробуванні.
Як це йому давалося – знали лише Остап, його душа і серце.
Вже дорослі сини щось підозрювали, але не втручалися на територію батьків, та й звісно хотіли, щоб тато й мама лишилися разом. Віра нічого не знала, мама просто по роботі кудись їздила часто…
Два роки вже тривало це божевілля.
сам садив Анастасію на літак, що ніс його дружину до коханця у Прагу. І зустрічав, сподіваючись, що це востаннє, що його Настя зрозуміє: справжня її родина – це він і троє їх дітей, що його любов до неї – справжніша і більша за ту блискучу мішуру, яку дарує їй Станіслав.
Бо що то всього лише мішура, Остап зрозумів давно. Адже не звав Настю Станіслав переїхати, не просив, як видно, розлучення. Такі зустрічі йому подобалися, влаштовували, от і все.
Здається, і Настя те починала розуміти, літала трохи рідше. Десь там, ще далеко, та все ж пробивалося в тунель світло…
А потім Остап помep. Йшов зі старшим сином парком, схопило серце, не дочекалося перемоги.
Сталося це три місяці тому.
І Анастасія, моя подруга, тепер не знає, як жити далі.
Від Праги відвернуло. З синами важкі непрості стосунки. Спілкування з рідними і друзями не приносить спокою і радості. Вогник в ній тільки і підтримує турбота про маленьку Віру…
Можливо, згодом і навчиться Анастасія знову щиро посміхатися і радіти життю.
Можливо…
Але поки що, стоячи біля могили чоловіка, сидячи зі мною в кафе, працюючи чи розмовляючи з донечкою, Анастасія не знає, як жити далі.
Автор Альона Мірошниченко.
