Коли я виходила заміж, мені було лише 20 років. Як зараз пам’ятаю: неймовірної краси сукня, зачіска, яку робила мені моя мама і я юне дівчисько, що потонуло в океані кохання та мрій. Тоді я була впевнена, що кохання буває раз і назавжди.
Але мій чоловік Іванко так не думав. Роки подружнього життя за плечима не завадили йому зрадити мені та подати на розлучення.
“Я люблю її, вибач”, – тихенько сказав Ваня, дивлячись мені прямо в очі. І сказав настільки щиро, що, на свій подив, я навіть не розгнівалася. Може, річ зовсім не в цьому?
Наше спільне життя не було медом. Довгі роки я доглядала лежачу свекруху, якій ставало гірше з кожним роком. Стан мами сильно вплинув на чоловіка. Так він почав пити. Потім народилася дочка, і чоловік звикли до міцних рідин ще більше. Я терпіла, бо хотіла зберегти сім’ю і просто не могла кинути свекруху.
Коли її не стало, жити стало ще гірше. Чоловік став похмурим і дратівливим. Якоїсь миті я зважилася: зібрала речі і поїхала з дитиною до матері. Але чоловік не хотів відпускати нас так просто. Отямившись, він прийшов.
Іван тоді слізно вибачався, запевняв, що виправиться, стояв на колінах. А я… а що я? Мені здавалося, що я його любила. І вибачила.
Спочатку все справді йшло на лад. А через якийсь час чоловіка взагалі начебто підмінили. Спокійний, врівноважений, ввічливий і терпимий. Навіть пити перестав! Невже це мій чоловік, той хмільний забіяка? Я раділа, як дитина, і молилася, щоб так тривало і далі.
Але в якийсь момент я почала помічати, що між нами утворилася прірва.
Чоловік добре ставився до мене, але я не відчувала, що я його дружина. Ми просто жили разом, а поряд із нами – наша дитина. Добре, що чоловікові вистачило сміливості у всьому зізнатися самому.
Виявилося, її звуть Ірина. Їй 39 років, і вона має свій будинок. Власне, це стало основною причиною, чому чоловік повністю віддав нам з дитиною квартиру. І на тому спасибі. Він поїхав до неї в сусідню область, на Херсонщину.
Було видно, що чоловік втратив голову від кохання. Огорнутий невидимою пеленою любові, він повністю відремонтував Ірині будинок і облаштував її дворик. Ну, а ми залишилися самі.
Після їхнього весілля спілкування нашої дочки з батьком зійшло нанівець. Усю свою турботу мій колишній чоловік віддавав своїй падчериці. Мабуть, це єдине, що я йому ніколи не пробачу.
Невдовзі я зустріла іншого чоловіка. З ним мені спокійно, але виходити заміж не планую. А навіщо? Нам добре разом та без цього. То в нього поживемо, то в мене, а то й зовсім окремо, щоби відпочити один від одного. Так і живемо вже майже 10 років з Богданом. А донька все жартує, що я боюся знову вдягати білу сукню. Може, вона має рацію?
Озираючись на своє минуле, я можу впевнено сказати, що рада такому результату. Думаю, якби ми досі жили разом із колишнім чоловіком, то обидва були б нещасливі. Адже не треба триматися за стосунки, що вичерпали себе.
А тепер головне: моя дочка вже виросла, вийшла заміж і переїхала на Киівщину. І ось до неї явився Іван, який овдовів, а дочці Ірини виявився не потрібен. От навіщо він тепер нашій з ним дочці? Татусь називається, явився. “Я з Херсонщини, прости, прийми”. А де всі роки був, га, Іване?
Не знаю, що там вирішить дочка, це її справа, Ксенія доросла людина, але я б його й на поріг не пустила – не заслужив.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
