fbpx
життєві історії
– От незграба! Я таки тебе розбудив? – щиро засмутився Федір. – Я вже все попорав, навіть корову видоїв, ось молочко на кухню несу. Ніна ніжно обійняла чоловіка. Уже тридцять років разом, а він усе береже її від будь – якої роботи. Ніна Степанівна саме доварювла зелений борщ, коли на подвір’я заїхала швидка і машина сільського голови. У дім увійшли без запрошення. Медсестра дістала якісь пляшечки зі свого чемоданчика, а голова Васильович попросив нічого не розуміючу Ніну сісти

Ніна Степанівна саме доварювла борщ, коли на подвір’я заїхала швидка і машина сільського голови. У дім увійшли без запрошення. Медсестра дістала якісь пляшечки зі свого чемоданчика, а голова Васильович попросив нічого не розуміючу Ніну сісти.

…Ніна солодко потягнулась. «Котра ж година? На дворі білий день, а я ще, мов королева, ніжусь у ліжку».

Настінний годинник показував восьму. У коридорі почулись тихі кроки чоловіка. Накинувши легкий халатик, вискочила до Федора.

– От незграба! Я таки тебе розбудив? – щиро засмутився Федір. – Я вже все попорав, навіть корову видоїв, ось молочко на кухню несу.

Ніна ніжно обійняла чоловіка. Уже тридцять років разом, а він усе береже її від будь-якої роботи.

Покохала колись міська професорська донька сільського хлібороба Федора, коли приїздила на канікули ще дівчам у село до бабусі на канікули. Батько й мати, професори у другому поколінні, для своєї доньки геть іншої долі хотіли. Дійшло до того, що в квартирі зачинили, до Феді не пускали. А Ніна втекла. Приїхала у його стару глиняну хату, в чому була.

– Візьмеш мене за дружину? – сама зробила хлопцю пропозицію.

Зараз сміються обоє, згадуючи. Вже виростили й одружили двох дітей, побудували нову, аж на два поверхи, хату, а почуття – все ті ж, теплі і свіжі. І з’явився від тої любові їхній пізній синочок Роман. Майже п’ятдесят обом було. Одразу й не знали, що робити. Але зважились. Все село дивувалося. І ось уже п’ять років бавлять своє пізнє сонечко. Щасливі!

— Ти Ромчика не буди, – усміхнувся Федір, готуючи каву дружині, – ми з ним на рибалку о четвертій ходили. Уявляєш, – мовив, пригортаючи Ніну, – малий заснув прямо на березі з вудкою. Я йому карасика кілограмового вчепив, ніби він спіймав, ото щастя було! Додому їхав, спав в машині з тою рибою на руках. Ти нас не свари, але я його одягненого так і поклав у ліжко.

Через пів години Федір почав збиратись на роботу. Тихцем удвох зайшли до кімнати Ромчика. Постояли трохи, любуючись.

– Ну, все! Дорога кличе, – так завше казав перед тим, як сісти за кермо, – Звари, Ніночко, вареничків на обід і борщика зеленого, свого смачного, – обійняв і пішов.

Ніна Степанівна саме доварювла борщ, коли на подвір’я заїхала швидка і машина сільського голови. У дім увійшли без запрошення. Медсестра дістала якісь пляшечки зі свого чемоданчика, а голова Васильович попросив нічого не розуміючу Ніну сісти.

– Нема Федора, – кинув, не дивлячись в очі, голова сільради Васильович. – Заснув за кермом. Сам пішов і багато людей з собою забрав…

Отямилася Ніна уже в палаті. Поруч – стурбовані обличчя дітей.

– Ромчик? Де Ромчик? – промовила перші слова.

– Ти глянь, – прошепотів старший син, – тата не стало, сама не знає, скільки з того світу назад верталась, а все про малого думає, – і вже голосно додав, – Все з ним добре, мамочко! Ситий доглянутий твій мізинчик!

Ніна знов забулась. А коли виринула з небуття, поруч дрімала старша донька.

– Оксанко, доню. Я хотіла сказати. Попросити. Я вже не вийду звідси… Я знаю. Ви нас з батьком разом, поруч покладіть. Ромчика. Ромчика візьми до себе, Оксанко! – і Ніна закрила знесилено очі, вже назавжди.

– Світлано Миколаївно, – зайшла до кабінету завідувачки молода вихователька, – Ромчика знов ніхто забирати не збирається. Бідна дитина, або вже хай від нього відмовляться, аби хто всиновив, або хоч по-людьськи відносяться до брата!

світлана Миколаївна гірко зітхнула. Багато на її віку директора школи- нтернату ось таких Ромчиків було. Але цю дитину особливо шкода.

Після того, як обоє батьків один за одним цей світ покинули, старші брат і сестра довго сперечались – кому його ростити. Врешті, оформивши опіку – ще б пак, адже малий був одним зі спадкоємців батькової господи і чималої хати – відправили його сюди, в інтернат. Відтоді – ні слуху, ні духу. Коли інших дітей забирали на канікули додому, Ромко завше лишався тут з черговою вихователькою.

Коли одного разу, не витримавши, завідувачка поїхала особисто до його сестри Оксани, аби розповісти, який же хороший у неї брат, отримала від жінки різку і вичерпну відповідь:

— Ніхто у нас не запитував, чи хочемо, аби він у них на старості років народився. Та він усю любов і увагу мами й тата у нас забрав! Я не можу його простити, і бачити не можу.

Автор Анна К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page