От щиро вам скажу, дівчата й жінки: толи я вигнала свекруху Тамару Петрівну – одразу відчула полегшення. Життя стало геть інакшим! Це просто не порівняти!
Насправді вона сама пішла після мого питання “Ви приїхали допомагати чи нерви робити мені?”
Якраз у мене донька три дні з високою температурою була тоді, я втомилася, на хвилюваннях. А напередодні ввечері мама чоловіка сказала, що хоче приїхати, посидіти з молодшою, щоб я приділила більше часу старшій.
Я, треба сказати, не просила про допомогу, але якби відмовила їй, Тамара Петрівна образилася б.
Приїхала мама мого Ярослава і почалося: те не так у мене, це не так, те не туди, оце не там і таке інше. Ткнула мене носом куди тільки можна було, аж до того, що я перу на режимі півтори години, навіщо, якщо можна на 15 хвилинах.
На мою відповідь, що речі мають добре виполоскатись, відіпратися вона сказала: “Зрозуміло, ти нікого не хочеш слухати”.
Пристала до хворої дитини, що та не хоче з нею гратися, а вона ще з температурою і тихенько сиділа з ляльками, ця її тягне за руку, мовляв, йди зі мною грати, мала, само собою, почала вередувати.
Я починаю говорити мамі чоловіка, що не чіпайте її поки що, а мені у відповідь: “Ти що, мене виховуватимеш?”.
Одним словом, людина не йшла на діалог зовсім. А потім виявляється, що це моя недоробка, що дитина ні з ким не хоче гратися і виросте дикуном. Ще було багато моментів різних безглуздих, всього не опишеш.
Зазвичай я намагаюся на закиди Тамари Петрівни реагувати спокійно і не подавати вигляду, що це мене чіпляє, спокійно відповідати і пояснювати. Але вчора натрапила коса на камінь, хоча я разів зо три точно сказала: “Давайте у Вас вдома Ви будете чинити, як Ви вважаєте за потрібне, а я у себе робитиму, як вважаю за потрібне я”.
Та мої слова не почули, мене звинуватили, що я не хочу навіть прислухатися до неї, а роблю по-своєму. Але навіщо мені це? Чому в себе вдома я маю чинити, як вона хоче, а не як роблю я, маючи на це свої причини, та ще й кожен крок розжовуючи їй детально? Ось потім я її спитала, навіщо вона прийшла, і Тамара Петрівна швидко зібралася та пішла.
Я передати не можу, як мені стало легко, не потрібно більше підлаштовуватися під неї, бояться її засудження. Увечері чоловік зателефонував їй розповісти, як донька, на що йому сказали “Твоя сторона готова вибачитись? Бо мені є, що висловити”, а чоловік запитав, чи готова вона до діалогу і його мама на це кинула слухавку.
Але я її більше не боюся, як це було 6 років тому, початок мого нормального життя настав нарешті з кінцем нашого з нею спілкування. Я стала спокійнішою і щасливішою.
І ось у мене запитання: чи шкодували ви колись, що побили горщика з мамою чоловіка? Чи варто миритись першою, чи все ж тапки дати можливість людині зрозуміти, що досить порушувати чужі кордони? Як мені надалі вести себе зі свекрухою?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
