– Ти мене за кого взагалі маєш? – питаю, я чоловіка і ледь-ледь стримуюся, щоб не зібрати речі, сина і не піти світ за очі, лиш би не бачити цю сімейку. – Думаєш, я не здогадалася? Юро, ти ж своїми руками мамочці приніс “докази” того, що наш син, насправді не твій! Тільки все пішло не за планом, так?, – мої руки тремтіли, але я не здавалася, бо стільки всього пережила з чоловіком завдяки свекрусі, якій я ніколи не подобалась.
– Катю… – тихо каже. – Ну не було в мене вибору.
– Не було вибору? – я сміюсь. – Це як? Вона тебе змусила? Чи сказала, що не дасть тобі борщу, поки не зробиш тест на батьківство?!
Я знову сміюся, але це такий сміх… гіркий, як перепалений чай. Усередині все палає.
Свекруха моя – жінка непроста. Ні, не жахлива, але така, що любить контролювати кожен подих сина. Коли ми тільки почали зустрічатися, вона вже тоді дивилася на мене, як на тимчасове непорозуміння.
– Ну що ж, – зітхала вона важко, коли Юрій приводив мене в гості. – Життя не казка. Кожен робить свої помилки.
Згодом я зрозуміла, що під “помилками” вона має на увазі мене.
Юрій намагався згладжувати кути. Він любив мене, я це бачила. Але його мати… Вона не любила мене з самого початку. Дивилася на мене, як на мокру пляму на білосніжній скатертині. А коли я завагітніла – все стало ще гірше.
– Чогось ти, дитино, так швидко “залетіла”, – сказала вона якось, роздивляючись мене, наче якусь недолугу. – Буває ж таке…
Я тоді промовчала. Думала, може, старша людина, може, не подумала, що каже. Але з кожним днем її слова ставали все гострішими.
– От скажи, Катю, якби не дитина, ти б могла втримати біля себе такого чоловіка, як мій Юрчик? – запитала якось свекруха, коли ми лишилися на кухні вдвох. – Він гарний, розумний, перспективний. А ти… Ти хто? Хочеш прив’язати його дитиною? Чужою дитиною.
– Чужою? – я ледь не луснула від люті. – Ви серйозно?
Вона тільки глянула на мене й пішла. І вже ввечері Юрій приніс їй слину сина на тест.
Я дізналася про це випадково. Почула, як вона телефоном розповідала своїй подрузі:
– Ну, тепер я спокійна. Чекатиму результатів.
І тоді мені запекло в середині. Оцей чоловік, що лежить поряд зі мною, що тримає на руках нашого маленького Марка… Він послухав її. Він не послухав мене.
– Ти зрадив мене, – кажу, дивлячись на Юрія. – Ти навіть не подумав, що це мене так зачепить.
– Я просто хотів, щоб вона відчепилася, – тихо відповідає він. – Я знав, що це мій син. Але вона…
– Вона? – я вже не стримуюсь. – Вона тебе з’їсть, а ти ще подякуєш! Юро, тобі скільки років?!
Він мовчить. І мені від того ще гірше. Бо мовчання – це знак. Це означає, що йому справді байдуже, як я себе почуваю.
Вночі я не сплю. Лежу, слухаю, як сопе маленький Марко, і думаю, як ми дійшли до цього моменту. Як мені далі жити з чоловіком, який більше вірить матері, ніж мені?
На ранок приходить повідомлення. Від свекрухи. Коротке:
“Вибач, Катю, тест показав, що це справді син Юрія. Але ти розумієш, що я мусила це перевірити. Не тримай зла.”
Я читаю це повідомлення і сміюся. А потім плачу. Бо я вже не знаю, як далі жити в сім’ї, де мені не довіряють.
А тепер скажіть, мої дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити таку зраду довіри? Чи варто продовжувати жити з чоловіком, який навіть не захистив мене від власної матері? Як далі будувати сім’ю, якщо в самих її основах – сумніви?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
