От цього мені ніколи не понять. Значить, наблюдаю я картину. Син мій приходить з роботи, заходить в хату втомлений, але з усмішкою. Діти кидаються до нього, обіймають, і він, попри втому, одразу йде з ними гратися, питає, як у кого день пройшов.
А невістка в цей час швиденько чепуриться, бере сумочку і виходить на пів годинки, каже: “Мені треба трохи пройтися, відпочити від цього хаосу”.
Я стою збоку і думаю: ну в смислі? Тобто, він цілий день на роботі, теж втомлений, а тепер має залишитися вдома, вечерю готувати, дітей забавляти. А вона, значить, відпочивати пішла.
Я навіть не стрималася і сказала їй якось:
— Олено, ну це ж несправедливо! Ти цілий день вдома, то могла б дочекатися чоловіка, разом вечерю зробити і дати йому відпочити.
Вона мені:
— Ой, мамо, ну я ж не відпочиваю цілий день. Діти, готування, прибирання — це теж робота. Просто мені потрібно хоч трошки часу для себе. Це для мене, як ковток повітря.
Ну що я могла на це сказати? Мовчу, але не розумію. Дивлюся далі. Син готує вечерю, паралельно збирає іграшки, годує малих.
Вона приходить, і вони вже разом укладають дітей спати. Десь близько дев’ятої вечора сідають за стіл їсти, іноді якийсь фільм включають. І кажуть мені:
— Мамо, ви б теж трохи відпочили. Ми хочемо побути удвох.
А я? Сиджу і розумію, що я тут зайва. Я ж переїхала до них не просто так. Свою квартиру віддала тимчасово молодшій дочці з зятем, а сюди прийшла, бо треба було десь жити. І тепер мене тут “відправляють відпочивати”. Та я теж не залізна!
Конфлікти у нас через це постійно. Мене дратує, як вони ведуть побут. Наприклад, син увесь час допомагає з хатньою роботою, наче він і чоловік, і жінка в хаті. Я йому казала:
— Та перестань ти! Це її обов’язок, а ти відпочивай після роботи!
А він тільки усміхається:
— Мамо, це наші спільні обов’язки. Ми разом все робимо.
Та що це за нові порядки пішли? Я сама виростила двох дітей, і нічого, без допомоги чоловіка справлялася. А тут, значить, і син, і невістка весь час говорять про “партнерство”.
Скільки разів я намагалася з ними поговорити, пояснити, що так не годиться. Але вони не чують мене.
Якось я таки сказала синові:
— Слухай, Дмитрику, а тобі не важко так? Весь день на роботі, а потім ще вдома пахати?
Він тільки плечима знизав:
— Ні, мамо. Ми так звикли. Це нормально.
А мені це не нормально. Як тепер жити з ними під одним дахом, коли все так не так, як я звикла?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
