Я летіла додому як на крилах!
Приїхала кілька днів тому автобусом до Львова. Майже 30 років заробітків в Італії, зате забезпечила всіх вдома, дітям квартири, і тепер маю італійську пенсію. Збиралася на неї жити щасливо вдома з близькими і рідними.
Але зустріла свого постарілого чоловіка, якому, крім дачі й онуків, нічого не треба, і дітей, для яких я – лише гаманець.
Я стояла на вокзалі, вдихала холодне повітря і раділа рідним пейзажам навколо.
Чоловік зустрів мене стримано. Ми не бачилися роками – лише короткі зустрічі під час моїх приїздів, але тепер я повернулася назавжди. Я сподівалася, що він буде радий.
– Привіт, Людмило, – сказав він, ніби не знав, що я мала приїхати. – Як дорога?
– Нормально, втомилася трохи, – я всміхнулася, шукаючи в його очах радість.
Не знайшла.
Дорогою він говорив про дачу. Що треба купити дошки, бо планує щось там підремонтувати. Що весною хоче посадити більше картоплі. Що онуки ростуть, люблять до нього приїжджати.
– А ти як? – спитала я.
– Та що я? Живу.
Він ніби не помічав, що я повернулася, що це не короткий приїзд, а назавжди. Я думала, ми знову станемо близькими, а він жив у своєму світі, де місце для мене було десь між грядками й онуками.
Діти зустріли мене не краще.
– Мамо, привіт! – кинула дочка, витираючи руки об фартух. – Як там Італія?
– Італія залишилася там. Я тепер тут.
Вона глянула на мене так, ніби не зрозуміла.
– Назавжди?
– Назавжди.
Син сидів у телефоні. Нарешті відірвався.
– О, клас! Тепер будемо частіше бачитися.
Я хотіла вірити, що він говорить щиро. Наступного дня ми сіли за стіл.
– Мамо, слухай, – почав син. – Раз ти тепер тут, то, може, подумаєш про те, щоб якось допомагати нам?
Я подивилася на нього здивовано.
– А я хіба мало допомагала?
– Ну, ти ж там була. Зараз тут.
– Я ж не працюю більше. У мене тільки пенсія.
– Ну так, але італійська, – тихо вставила невістка.
Я мовчала.
– Дітям треба вчитися, життя дороге, – продовжував син.
Дочка кивала.
– От якби ти, наприклад, свою пенсію віддавала нам, а ми би тобі все купували. Щоб ти не переживала, що там вам з татом вже треба?
Я засміялася. Вголос.
– Ви серйозно?
Діти переглянулися.
– Ну ми так думали, мамо. Ми ж родина.
– Родина?! – я відчула, як у мені здіймається буря. – Ви думаєте, я повернулася, щоб просто вам гроші носити?
– Мамо, ну ти ж не розумієш – тут важко.
– А там було легко?! – я різко встала. – Я спину гнула, щоб ви мали все, а ви навіть не питаєте, як мені! Ви тільки про гроші!
Дочка нахмурилася.
– Мамо, ну ти ж не маленька. Що ти будеш робити сама?
Я подивилася на них. Переді мною сиділи не мої діти. Я бачила перед собою дорослих людей, які звикли, що мама – це гаманець.
Чоловік тим часом їхав на дачу. Він казав:
– Приїжджай, подивишся. Тобі треба щось робити, а не сидіти вдома.
Але я не хотіла сидіти на грядках. Я хотіла жити.
Одного вечора я вийшла на вулицю і просто пішла. Йшла довго, поки не дійшла до старої подруги, яка теж колись була на заробітках.
– Привіт, – сказала вона. – Ну як воно, вдома?
Я глянула на неї і раптом розридалася.
– Вони мене не чекали. Їм потрібні тільки мої гроші. Чоловік живе своїм життям, дітям я тільки як банк.
– І що ти збираєшся робити??
– Не знаю, – тихо відповіла я.
І справді – що мені робити? Як жити, якщо я більше нікому не потрібна як людина? Як знайти себе вдома після всіх цих років?
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське
