Навіть дату свого народження — п’ятниця, тринадцяте, — Марія називає нещасливою. Так уже склалося, що ще в дитинстві вона сповна відчула себе дуже гірко. У десятирічному віці їй довелося доглядати за маленьким братиком. А в чотирнадцять — за ще одним.
Вона рано зрозуміла, що таке маленька дитина: навчилася сповивати, купати, годувати і укладати спати.
Сама ж лягала далеко за опівніч, адже треба було зробити ще й уроки. Маму свою Марія шкодувала, хоча як не крути, та була недолугою. Маючи вже двох дітей, вона вийшла заміж і не побоялася народити ще двох.
Вітчим не вирізнявся доброю вдачею, теж любив хильнути зайвого. У такі хвилини діти ховалися по закутках. Особливо діставалося від вітчима Марії.
— Ти знову не помила посуд, ледацюго, — кричав він на нерідну дитину. — Чого вилупилася, чуєш, братик плаче?! Йди, заспокой його.
Отримавши запотиличника, ні в чому не винна дівчинка йшла до ліжечка братика. У ці хвилини вона не хотіла бачити не тільки злого і вічно п’яного вітчима, а й усіх на світі, навіть себе. Вона не розуміла, чому, за що їй так діставалося. А мама спокійнісінько сиділа за столом, з якого майже ніколи не прибирали, вже майже засинаючи після чергової порції самогону.
Четверо дітей забирали б багато сил у людини турботливої і відповідальної. Але Оксана Іванівна не мала звички турбуватися про дітей. Їй начхати було, що вони сопливі, не миті-не чесані, повзали по холодній підлозі у ненапаленій хаті. Набагато зручніше було звалювати справи на старшу дочку. Це потім, через багато років, маму все-таки позбавили батьківських прав і відібрали малолітніх дітей. А поки після уроків чотирнадцятирічна дівчинка «працювала прибиральницею».
І все ж у сімнадцять років Марії вдалося виїхати в місто, де вона стала одночасно вчитися і працювати. Закінчила училище, здобула професію кухаря четвертого розряду. Стала зрілою, самостійною людиною.
Здавалося, живи і радій. А вона і жила. Марія згадує своє двадцяте літо, свій день народження іноді з тихим смутком, іноді з болем. За настроєм. Адже тоді її майже зненацька застало таке глибоке і солодке почуття — кохання.
Того дня з дівчатами Марія пішла на річку. Стояла сильна спека, так що не скупатись, нехай і не в зовсім чистій воді, було б гріхом. Широкоплечого хлопця Марія побачила у товаристві інших молодих людей, які теж прийшли в цей спекотний день до річки. Хлопець сильно відрізнявся від своїх друзів тілом з пружними м’язами і незвичайної краси блакиттю в очах. Марія тоді не могла точно визначити, чим більше її привабив симпатичний незнайомець — красивим тілом чи очима.
Коли вони познайомилися, Марія і не припускала, що це її доля. Все якось закрутилося, завертілося, вона і незчулася, як закохалася і як вони стали жити разом.
Сергій тоді винаймав кут в однієї бабусі. Марію не особливо турбувало, що її обранець не має власного житла, що досі не запропонував їй стати його дружиною. Ну і що, що цивільний шлюб? Вона ж любила Сергія так щиро і ніжно, що штамп у паспорті здавався їй смішною дурничкою. Скільки людей роками живуть у цивільному шлюбі. Справді, багато, але коли з’являються на світ діти, все ж стосунки свої узаконюють.
Їй треба було ще тоді наполягти на своєму. Але коли? Адже незабаром після народження Максимка через два роки з’явився на світ Павлик.
Сергій до нестями кохав свою красуню дружину і обожнював синочків. Він, як і кожен батько, пишався собою, що не якийсь там бракороб, а справжній чоловік: відразу двоє синів — це вам не дурниця.
Сергій виявився близьким Марії не лише по духу, а й за менталітетом. Він, як і вона, народився в селі. У місті знайшов роботу, але коріння тягнуло до землі. І одного разу поклик серця переміг голос розуму.
Вони переїхали в село до його родини. Правда, для Марії там не знайшлося роботи, та й дітки були ще маленькі. Але у Сергія руки ж золоті: він не тільки лагодив всіляку техніку, а й не гребував дрібними заробітками. Так вони і жили в любові та злагоді. Хлопчики підростали, як дві краплі води схожі на свого батька.
Коли молодшому сину виповнилося дев’ять місяців, Марії дали кімнатку в гуртожитку, і молода сім’я стала жити незалежно. Хоча, можливо, саме з цього моменту, отримавши відносну свободу, Сергій якось відразу змінився. Ні, Марія приводу для ревнощів не мала. Чоловік завжди був таким лагідним і турботливим.
Коли діти трохи підросли, Марія, щоб більш-менш жити гідно, влаштувалася на роботу прибиральницею у тому ж гуртожитку, де вони жили. Соромно було сидіти на шиї у чоловіка. Поставивши варити обід, Марія встигала перемити всі поверхи, випрати, прибрати в кімнаті. Все горіло в її умілих руках. Адже з самого дитинства була привчена до роботи.
Якось наводячи, як зазвичай, лад вдома, Марія поранила палець голкою. Скривившись від болю і витираючи крапельки крові, Марія не на жарт перелякалася. «Добре, що я, а не діти поранилися», — думала вона, не надаючи особливого значення, звідки тут з’явилася голка. Адже Марія щодня мила підлогу вдома: все-таки кімнатка маленька. «Може, Сергій заходив, і щось терміново пришити треба було», — майнула думка, і за хвилину вже забула про знахідку.
Однак через тиждень знову знайшла кілька голок перед порогом. Ось тоді вона і запанікувала. Пішла до сусідки по гуртожитку, з якою, попри велику велику різницю у віці, відразу подружилася. Жінка її лякати не хотіла, але порадила краще дивитися за чоловіком і взагалі розглядатися на всі боки. Тут Марія пригадала, що недавно знайшла розсипану незрозуміло ким сіль. Тоді вирішила, що то дітки пустували. А зараз задумалась не на жарт. А тут ще щось з Сергієм сталося. Наче його підмінили: колись такий люблячий і турботливий, він став якимсь чужим і сумним. Вічно кудись поспішав, зсилаючись на термінові справи чи замовлення.
Якось він прийшов додому явно не в дусі. Накричав на хлопців, навіть підняв руку на дружину. Марія тоді всю ніч проплакала, не розуміючи, що відбувається, звідки така дика злість, такий настрій.
Наступного дня, коли чоловік пішов на роботу, вона знову пішла до сусідки попросити поради. Жінка, хоч і шкодувала молоду подружку, вирішила поділитися своїми спостереженнями. Так Марія вперше дізналася, що у неї з’явилася суперниця. Набагато молодша і стрункіша, напевно, красивіша. Тепер вона зрозуміла, чому чоловік став таким холодним і відчуженим, ніби й не було ніколи такої шаленої прстрасті.
Але вона вирішила за будь-яку ціну зберегти сім’ю. «Та всі мужики — собаки, нагуляється, схаменеться», — заспокоювала Марію старша подруга. «Хоча, знаєш, я щось свого так і не змогла пробачити, ось тепер сама і мучуся».
Як кажуть, довго шила в мішку не сховаєш. Ось і Сергій попався. Вони мало не зіткнулися лоб в лоб.
— Сергію, ти куди? Хто ця дівчина?
Марія стояла, ніби її вразив грім, не маючи сили зрушити з місця. Сергій, винувато опустивши очі, не знав, що відповісти. Молода, гарненька діваха безсоромно, безцеремонно розглядала Марію.
— А ти взагалі хто? Дружина чи що? Та яка ти жінка? Наскільки мені відомо, ви не розписані. Мені Серьога сам розповідав.
Марія слухала і не чула, про що говорила їй незнайомка, вона не розуміла, що відбувається. Перед нею стояв її чоловік, її рідний Сергій, і поводився дуже дивно. Раптово в голові промайнула думка: «Я тут, мабуть, зайва. Боже, як соромно»… Ковтаючи сльози, Марія, не бачачи перед собою дороги, швидко попрямувала геть. Не було ні ревнощів, ні образи, нічого, тільки якась порожнеча.
Але ж пішла лише в магазин по сіль і хліб.
Того дня чоловік удома так і не з’явився. Хоча Марія його вже давно пробачила і прийняла, хай би тільки прийшов. Тиждень вона знемагала, не знаючи, де шукати недолугого чоловіка. До батьків його йти було якось ніяково. А вони не особливо і шанували свою невістку, навіть до дітей не дуже тягнулися. Все справи та справи.
Сергій з’явився сам, зібрав речі і знову кудись пішов. Навіть пояснювати не став. Чужий, зовсім чужий і такий холодний. Молодший син Павлик потягнувся до нього, хотів про щось розповісти, але той навіть і не глянув на сина. Мало не переступив через нього і пішов. До неї, до суперниці. У той момент багато найсуперечливіших почуттів боролися в душі ображеної жінки. Марія готова була впасти навколішки, благаючи Сергія одуматися і залишитися. Бо ж у них діти! Але, гордо піднявши голову, змовчала, навіть не дозволивши впасти жодній сльозинці. Двері зачинилися. Це був кінець.
Марія не могла залишатися в одному селі з коханим. Вона знову зважилася виїхати в місто. «Нічого, проживемо якось. Світ не без добрих людей», — заспокоювала сама себе надією на краще життя. Свою кімнатку в гуртожитку залишила. Пізніше від сусідки дізналася, що Сергій оселився там з молодою коханкою.
У місті неважко знайти хоч якийсь кут або зубожілий приватний будинок за незначну ціну. Марія так і зробила.
Хлопчики пішли до школи, а вона у тій самій школі влаштувалася кухарем. Директор виявилася дуже хорошою жінкою — не тільки прийняла її на роботу, а ще й допомагала. Але на бюджетну зарплату багато не наживеш. Квартплата за будинок, який навесні завжди затоплює, ніби й невелика, плюс на дрова, які вже давно закінчилися. А грошей на придбання нових немає. Ну і на допомогу матері-одиначки особливо не розкошуватимеш. Це ж такі крихти, ледве на хліб з маслом вистачає. А у діток одяг і взуття зовсім зносилися. Та й ростуть вони як на дріжджах, що не наздоженеш.
Як далі жити? Колишній чоловік аліменти не платить: не розписані вони були, та й офіційно Сергій ніде не працює. Допомагати іноді допомагає, але не грошима. Старшому синові вже одинадцять років, молодшому дев’ять виповнилося. Хто допоможе з речами, а хто взуттям? На одного Бога і сподівається бідна жінка, та на добрих, милосердних людей. Сама б ніколи не дала собі ради.
Однак останнім часом Марія все більше думає про те, щоб повернутися жити у село. Може, там буде легше…
Галина ЯРЕМА.
За матеріалами – Високий замок
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, freepik.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
