Оце гріх, мабуть, таке було зробити в сьогоднішній день Благовіщення, але я нарешті вигнала, власне, свою свекруху з хати. Бо вже була остання крапля. Приходить, значить, сьогодні, залітає. Побачила, що в мене працює машинка. Як розволалася.
— Ти що, в таке свято? Виключи негайно!
Я їй кажу:
— Мамо, нічого, що в мене троє дітей? Якщо я хоч день не поперу, то ми просто завалимося брудним одягом.
Вона ж і слухати нічого не хотіла. Потім побігла в іншу кімнату. Побачила, що їздить робот-пилосос. Теж його вимкнула і побігла поставила на місце.
Це все вона так швидко зробила, що навіть зреагувати не встигла. А потім давай мене вичитувати, як маленьку дівчинку, що тому у нас то грошей не вистачає, то ще якісь перепетії в житті, бо ми не дотримуємося елементарних правил життя. Не святкуємо свята наших предків, не дотримуємося посту і так далі.
Ну, я і вказала, м’яко кажучи, мамі Андрія на двері. Чоловік, звичайно, не задоволений цією ситуацією, але я вважаю, що зробила цілком правильно.
Вона пішла грюкнувши дверима, ще й щось собі під ніс бурмочучи. Я сіла на кухні, випила чашку холодної кави, яку ще зранку собі зробила, та почала думати: може, й справді погарячкувала? Але ж це не вперше.
Оця її манера заходити в наш дім, ніби вона тут головна, повчати мене, вирішувати, що мені робити, як виховувати дітей, коли прибирати та коли відпочивати.
Перший раз вона таке влаштувала, коли я народила старшого. Я ще з відділення не вийшла з малюком, а вона вже встигла переставити всю кухню, бо їй так зручніше.
Потім вирішила, що пелюшки треба прати тільки руками, бо машинка «псує енергетику води». А коли я поставила сушарку, взагалі заявила, що так дитина буде рости «незахищеною».
Я терпіла. Терпіла багато років. Але сьогодні все, хватить.
Діти в цей час сиділи в кімнаті, молодші нічого не розуміли, а старший тільки очима лупав.
Потім, коли бабуся грюкнула дверима, підійшов і тихенько спитав:
— Мамо, бабуся знову доводила тебе до сліз?
Це він таке з татом, мабуть, обговорював. Я не раз плакала після її візитів. Але цього разу сліз не було. Лише впевненість, що цьому треба покласти край.
— Ні, синку, цього разу вона просто пішла, – відповіла я дитині.
Чоловік увечері повернувся додому, почув новини та закотив очі:
— Ти ж розумієш, що тепер буде? Вона буде всім розповідати, яка ти невдячна, що не поважаєш традиції, що вигнала її на свято.
— Та хай! — Мені вже реально було байдуже. — Хай розповідає! Я більше не хочу цього терпіти!
Андрій тільки зітхнув. Я знаю, що він не любить конфлікти. Але хіба це тільки я винна?
Я ж її не ображала, не виганяла на мороз, просто сказала: «Мамо, ви мені не даєте жити. Я прошу вас піти».
Але думки так і крутяться в голові: а може, варто було промовчати? Але ж як промовчати, коли тобі на голову лізуть?
А годину тому почалися дзвінки. Спочатку сестра чоловіка:
— Ти що, не могла промовчати? Мама ж старша, поважати треба!
— Я її поважаю, але вона мене — ні!
Потім подзвонила тітка Андрія:
— Ой, доню, ти що наробила? Це ж гріх такий в такий день!
І знову пішли ті самі аргументи: «вона ж мати», «вона ж старша», «ти маєш терпіти».
А я от думаю: а чи маю? Чи повинна я терпіти те, що мені не дають жити?
Чи повага має бути лише в одну сторону?
Поділіться своїм баченням ситуації, буду щиро вдячна.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
