Зараз мені 71 рік. Я при здоровій пам’яті, сама собі даю раду, але сили вже не ті. Півроку тому в мене почалися якісь запаморочення. Лікарі сказали, що мені потрібний звичайний догляд для мого віку, свіже повітря та мінімальна активність. Тоді мені стане легше. Здебільшого я здорова. Хороші новини, правда?
Але, якщо розібратися, це не так. Справа в тому, що доглядати мене нікому. Навіть просто сходити в магазин по хліб я мушу сама. Хоча за дві вулиці від мого будинку живе син із сім’єю. А якщо проїхатися ще кілька кілометрів, то можна і дочку відвідати. І обоє вони відмовили мені.
Оце мене вже остаточно переконало, що моїх дітей треба провчити! Чекати від допомоги я зрозуміла, що марно, вони тільки відмахуються від мене, але я це терпіти не буду.
Більшість свого життя ми з чоловіком пропрацювали на виробництві. Починали з простих робочих, потім чоловік став начальником цеху. Коли союз розвалився, було тяжко. Але ми поставили на ноги двох дітей, чесно працювали. Я пишаюся прожитим життям, і мені відверто не вистачає мого чоловіка, єдиного чоловіка, з яким я відчувала себе щасливою.
Зараз мені 71 рік. Я при здоровій пам’яті, сама собі даю раду, але сили вже не ті. Руки-ноги цілі, нічого не болить, навіть зуби практично всі свої. Але півроку тому в мене почалися якісь запаморочення, доводилося довго лежати в ліжку і нічого не робити.
Лікарі сказали, що мені потрібний звичайний догляд для мого віку, свіже повітря та мінімальна активність. Тоді мені стане легше. Здебільшого я здорова. Хороші новини, правда? Але, якщо розібратися, це не так. Справа в тому, що доглядати мене нікому.
Навіть банально сходити в магазин я мушу сама. Хоча за дві вулиці від мого будинку живе син із сім’єю. А якщо проїхатися ще кілька кілометрів – мешкає дочка.
І обоє вони відмовили мені у допомозі, дали зрозуміти, що вони дорослі люди зі своїми сім’ями, дітьми. І на мене вони просто не мають часу. Можуть дати трохи грошей, так. Але не більше.
Повторюся, ми буквально у пішій доступності один від одного. Та й можливість приїхати на авто вони мають. Немає лише бажання відвідати хвору матір, адже зайняті власними турботами.
Я довго не могла з цим змиритися. Адже ми з чоловіком виховували своїх дітей із любов’ю й турботою. Хоча могли б махнути рукою, як це заведено в наш час, віддати до звичайної школи, а там – що хочете, те й робіть.
Але ні, ми просили вчителів залишатись з ними на додаткові заняття. Не безкоштовно, ясна річ. Наймали репетиторів. Аби вони вступили до гарного вишу і отримали шанс досягти чогось у житті. Не сказати, що хтось із моїх дітей хапає зірки з неба, але живуть вони у достатку.
Єдине, чого ми їх навчили на всі сто відсотків, це перестрахуватись. Починаючи з робочих моментів і закінчуючи побутовими проблемами. А оскільки нерухомість ми купували їм як весільні подарунки, кожна з їх квартир переписана на мене.
Щоб у разі розлучення не було жодних претензій. Розділити якесь майно? Все записано на мою маму, я знати нічого не знаю, претензії виставляйте їй!
Але з віком моя м’якість кудись випарувалася. Діти віддалилися від мене, а я – від них. Вони стали дуже дорослими, чужими. зайнятими лиш своїм життям.
Якщо раніше я чекала від них дзвінка, просто так поговорити, як пройшов день, то тепер мені самій уже це в тягар. Навіть онуки, яких раніше я була готова день і ніч на руках носити, тепер перетворилися на дратівливих підлітків. Я просто навчилася дивитися правді в очі! Так і є.
Так ось, діти подорослішали, настав час їм уже й борг віддавати. Раз на рідну матір вони не мають часу, я можу просто виселити їх разом із сім’ями з квартир і на виручені гроші прожити залишок життя так, як мені самій цього хочеться. Досить бути доброю, кого я хочу цим здивувати?
Може, подорожуватиму. А може, запишуся до якогось елітного пансіонату. Однолітки мені не до душі, але хоча б догляд гідний.
Син і дочка, почувши моє рішення, просто шипіти на мене почали. Дуже їм це не сподобалося. А я що, боятися їх маю? Все згідно із законом, крім того, це я своїм трудом ці квартири заробила. Разом із батьком. Тож просто заберу своє.
Навіть якщо вони почнуть вдавати, що знову згадали про моє існування, навіть якщо почнуть ходити в гості з тортиками, не думаю, що моя думка зміниться. Просто розчарувалася. Захочуть – орендують собі інше житло. А взагалі, думаю у них і на покупку гроші є, просто шкода діставати з-під подушки.
І не має значення, що буде потім. Надто довго я жила для когось іншого, і нічого від цього не отримала. Пора мені трохи подумати і про себе саму. Так, зіпсую стосунки з дітьми, але ми одне одному не дуже вже й потрібні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
