fbpx

Оце у 59 років я маю утримувати родину дочки, бо у зятя щоразу дуже поважні причини не працювати. А Маринка мені ще й каже: “А для кого тобі жити, мамо, як не заради нас?”. Мій зять Вадим не працює вже кілька місяців, і це вже не перший його такий період, коли він ні копійки не заробляє

Оце у 59 років я маю утримувати родину дочки, бо у зятя щоразу дуже поважні причини не працювати. А Маринка мені ще й каже: “А для кого тобі жити, мамо, як не заради нас?”. Мій зять Вадим не працює вже кілька місяців, і це вже не перший його такий період, коли він ні копійки не заробляє.

Наступну роботу він завжди шукає дуже довго: то він не підходить, то сама робота не підходить йому. У Марини й Вадима двоє малих дітей, зятю всього 31 рік. Зять взагалі дуже любить себе. Напозичався грошей, сума дуже пристойна, бо дітям купувалося все, що вони бажали.

Вадим виплачував кілька кредитів, тепер сидить удома. Дочка працює, але зарплати на чотирьох не вистачає, знайшла ще й другу роботу. Але на двох роботах працювати молодій жінці із двома дітьми важко, ми допомагаємо як можемо, ми з чоловіком – непрацюючі пенсіонери.

Мій сват, тобто батько Вадима, лише два рази допоміг мізерними сумами, мати почала допомагати час від часу тільки після моєї розмови з нею. Вона сплачує кредит за чоловіка. А чоловік витрачає гроші на інших жінок. З зятем я розмовляла щоразу, коли він втрачав роботу, сидів удома, і мені здавалося, що роботу він або шукає мляво або не шукає зовсім.

Та зятю всі ті розмови – як з гуся вода. Дочка терпить. У нього на все є відповідь. Розмовляєш із ним і відчуваєш винною себе: роботу він шукає, просто немає нічого підходящого. Але дітей треба годувати, одягати, платити за дитсадок! Говорити з ним марно, на мої запитання він запитав у відповідь: “Що ви від мене хочете?”.

Так і живе наш Вадик на всьому готовому: квартиру купили ми, квартплату ми платимо, бо у них нічим, зробили ремонт, купили меблі. У них, само собою, немає грошей навіть на поточний дрібний ремонт. Дочку одягаємо, взуємо. Зараз у неї виходить із ладу смартфон, це знову на нас ляжуть витрати, бо смартфон потрібен для роботи. Інакше хоч звільняйся.

Машини у них немає, онуків відвозимо до себе в гості та привозимо назад своєю автівкою. На продукти гроші даємо, зараз почали трохи обмежувати, але за таких цін наші гроші закінчуються швидко. Зять все їсть відразу, за трьох.

Зі своїми батьками та сестрою Вадим не спілкується. Нас із чоловіком цурається. Елементарна неповага – не виходить із кімнати попрощатися з нами, коли ми голосно говоримо “До побачення”. Він нікого не шанує. Своїх батьків не вітає із днем народження, нас теж.

Як жити в таких умовах? Як поводитися з Вадимом? Що зробити, аби він знайшов роботу швидше? Не допомагати фінансово? Я розумію, що це було б найправильніше, але ж Внуків шкода, дочку. Вона дуже старається.

Сам Вадим малослівний, нам нічого ніколи не розповідає і не підтримує з нами розмов на жодну тему, наче ми для нього порожнє місце. І як покращити чи змінити цю ситуацію – ми з чоловіком не уявляємо.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page