У нас з чоловіком дочка і син. Син Артем старший, живе у Німеччині, родина у нього там, приїздить зараз дуже не часто. Дочка на шість років за нього молодша, у Ані також вища освіта, але вона нею не скористалася для влаштування достойного рівня свого життя.
Аня втнула таке, від чого ми з чоловіком ще досі не оговталися.
Живемо ми в Києві, мажмо квартиру хорошу, дочці, поки вона навчалася в університеті на психолога, орендували кімнату, щоб їй ближче добиратися. Ми сподівалися, що дочка довчиться, а вчилася вона чудово, і буде вести свою практику, або ж гарно влаштується: зараз психологи всюди, на будь-якому пристойному підприємстві, фірмі і так далі, не кажучи вже про сімейних, дитячих спеціалістів.
Аня ж познайомилася з Назаром, хлопцем з села, яке розташоване не дуже далеко від столиці у сторону Житомира, але досить маленьке і глухе.
Вискочила вона за свого Назара заміж і подалася за ним у ту глухомань, хоча ми пропонували їм залишитися у місті, обіцяли допомагати на перший час з квартирою орендованою, поки свою не куплять.
Але діти сказали, що їм не треба: у Назара від батьків у селі залишився чудовий будинок, а на сусідній вулиці живе його бабуся, якій треба допомагати.
Оті живуть вони там вже шість років, Аня зараз у другому декреті. Старшій онучці Василинці 5 років, малому Данилкові два рочки. Зять працює водієм у якійсь фірмі водієм, заробляє наче непогано, ну а Аня ж дома поки що, але вона працевлаштована дитячим психологом у школі у трохи більшому селі недалеко від їхнього.
Ми з чоловіком досі не оговталися від такого вчинку дочки, адже стільки надій на неї покладали, вкладалися, вчили! Ми коли до них іноді приїжджаємо в теплу пору року, то мені так тяжко дивитися на свою витончену освічену Аню, зігнуту в тому городі з сапою, вам не передати!
Ну але ми з чоловіком любимо дочку, хоч досі не змирилися з її вибором.
Але моя розповідь про те, що ми, на жаль, дуже важко витримуємо візити дочки з родиною до нас, хоч і самі їх запрошуємо. Хочеться ж з онуками погратися, погуляти, щось їм купити з одягу-іграшок, місто і цікаві місця показати, бо що вони там бачить у своєму хуторі? Однак їхні приїзди – ще те випробування.
Ми ніколи і подумати не могли, що наша міська донечка так легко перейде на ці сільські графіки життя, так само звикли і Василинка з Данилком.
П’ята ранку, вихідний. Але в будинку – ніякої тиші. Онуки вже лопочать по квартирі, кричать, хряпають дверцятами холодильнику, дочка вже варить собі і зятю каву, Назар хлюпається у душі. Це дуже важко витримати, нам з чоловіком ще хочеться спати в такий ранній час, а вони зовсім цього не розуміють і не поважають. От що значить, вийшла Аня заміж за селюка!
Якось я зробила дочці зауваження, мовляв, нам з батьком спати хочеться, ми весь тиждень на роботі, і щоб у нас був гарний настрій бавити онуків, нам треба виспатися, а Аня мені у відповідь, сміючись:
– Мамо ну вони ж діти! В цей час вже зі мною курочок годують! Та і ми з Назаром не можемо спати, коли сонечко встало, так же можна весь день проспати, а ранок – це найкращий час! Чим раніше встанеш – тим більше встигнеш! Йдіть краще з нами каву пити!
Та яка там кава о 5.30 ранку??? Нам з чоловіком хочеться голови під подушку заховати, щоб нічого не чути і подрімати. Але тут до нас пробираються діти, і починається:
– Бабусю-дідусю, а куди ми сьогодні підемо?
Словом, не просто нам даються вихідні, коли Аня з родиною наїжджають. І чим ми старші стаємо, тим важче. Іншим разом запрошуємо вже з ввічливості, а насправді хочеться відпочити в тиші…
Та старість не за горами, хто нам потім допомагати буде? Син далеко, а Аня, хоч і в глухомані, але все ж поруч. Ось і терпимо з чоловіком сільську родину нашої дочки, бо і любимо, та і саме вони, скоріше за все, нас доглядатимуть у похилому віці.
Але як же добре, що сьогодні понеділок і зранку всі вони поїхали у своє село!
Автор – Надія Д.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
