fbpx
життєві історії
Палко, гаряче цілував отець Олександр Оксану у невеличкому садку при їхньому храмі. І вона так само відчайдушно йому відповідала. Їх прихистило густе зелене листя бузкових кущів, і навіть місяць, здавалося, намагався не світити на дивну пару, чи то стидався, чи беріг закоханих від чужих очей…

В якусь мить Оксані дуже захотілося мати священнослужителя-друга. Саме друга, а не сповідника, наставника, духовного батька. Щоб просто розповідати йому все-все, чути потрібні поради, ставити незручні запитання, дискутувати. І їй зустрівся отець Олександр. Але дружити вони не змогли. Втрутилося кохання.

…Оксана мало чим відрізнялася від подружок. Закохувалася у ровесників, а потім півроку зустрічалася з дорослим одруженим чоловіком. Що рятувало її, як самій їй здавалося тепер, так це лише те, що вона завжди чинила за покликом серця, душі, щирих поривів, була чесною у почуттях з самою собою.

Зустрічі з жонатим припинилися, сплинув якийсь час, і вона вийшла заміж, народила доньку.

Ігор, чоловік, старший на 9 років, вже з нею побудував успішний бізнес. Був хорошим сім’янином, заробляв добре. Все було, будувалися, трохи відпочивали, спочатку в Україні, а потім і на закордонних морях.

Та чогось не вистачало. Близькості і єдності якоїсь бракувало Оксані.

Ігор дуже любив пиво і комп’ютер. У вільні від роботи дні чи вечори, які траплялися рідко, він обирав посиденьки перед екраном комп’ютера з пляшчинами пива, замість того, щоб вийти з ними на прогулянку, пройтися містом, подивитися щось разом, родиною…

Я стомлений, казав, можу я провести час так, як хочу я, бо я саме так відпочиваю, розслабляюся.

Так, в нього піднімався від того пива настрій, а в Оксани – навпаки. Він починав її в такому стані ще більше любити, а Оксану така любов дратувала. З кожним днем – бо саме так проходили майже всі вечори – дратувалася вона все більше. Навіть коли чоловік готувати іноді щось смачне брався, а він умів, її це не так вже й радувало.

Так, вона вкладала малу спати, а потім вони могли довгенько сидіти на кухні, дивитися фільм, їсти вишукану вечерю – стейки, морепродукти, салати, – він пив пиво, а їй наливав келих вина. Розмовляли, кохалися, бувало, після вечері, і розходилися по різним кімнатам спати: вона до доньки, він в іншу спальню, бо так звикли за роки, пристосувалися, Ігоря хропіння не заважало дружині виспатися, його не турбувало їх більш раннє прокидання-збирання в дитсадок і на роботу.

Наче, і не погано все… Але чужішали.

А потім у Оксани стався роман. З чоловіком, на 7 років молодшим, теж жонатим. Він подарував їй крила, додав тієї весняної радості, якої не вистачало у шлюбі.

Оксана навіть прискіпуватися до Ігоря менше стала, подобрішала, літала…

Спочатку, звісно, важко на душі було, але потім звикла якось, стихла совість.

Продовжувалося її таємне зустрічання майже два роки. А потім стала відчувати: тяготить воно вже її, молодий коханець виявився ревнивим, почав заявляти на неї права, хоча сам і одружений був.

Оксана почала зводити ті зустрічі до мінімуму, уникати їх, а потім і зовсім припинила.

На якийсь час занурилася у родину, але там не було змін, Ігор не мінявся, на розмови, діалог не йшов, відповідав: якщо тобі щось не подобається, щось не влаштовує – твої проблеми.

Найбільша радість для неї була в донці, у спілкуванні з Надійкою, а ще Оксану потягло до храму. Вона не брала участі в таїнствах, бо вважала себе не гідною, надто грішною, а просто приходила на богослужіння, стояла, молилася і те дарувало їй тишу і душевний спокій.

В якусь мить Оксані дуже захотілося мати священнослужителя-друга. Саме друга, а не сповідника, наставника, духовного батька. Щоб просто розповідати йому все-все, чути потрібні поради, ставити незручні запитання, дискутувати. І таким несподівано став отець Олександр.

Молодий священник сам якось підійшов до жінки після служби.

– Не хочете поговорити? Я вас постійно бачу, бачу тривогу у ваших очах, питання без відповідей… Але самі ви не звертаєтеся до духівників. Може, я вам допоможу?..

– Розумієте, отче, мені не потрібно каятися, сповідатися…

– Це всім потрібно, просто Ви поки того не розумієте.

– Можливо… Але зараз я мабуть більше потребую поради, відповіді… Бо я так заплуталася…

– То давайте поговоримо, тут, якщо вам зручно, а можемо вийти на свіже повітря.

Вона все йому розповідала. Про сімейне життя, в якому чогось не вистачало їм з Ігорем обом, але діалогу з чоловіком, щоб порозумітися краще, не виходило; про свою зраду, про радість, яку спочатку від неї отримувала, а потім вона кудись випарувалась, про сум’яття на душі, розгубленість, сумніви.

Отець Олександр розраджував її мудрими християнськими розповідями, поясненнями, делікатними порадами. Але що робити їй зі стосунками з Ігорем, з сімейним життям – того сказати він їй не міг. Говорив лише:

– Це ви разом повинні вирішити, а якщо не виходить порозумітися – молися і довірся Богу, покладися на Його волю, бо Він краще за всіх нас все відає.

Вони розмовляли не лише про Оксанине життя, а багато про що, на різні теми. Отець Олександр виявився дуже розумною, освіченою людиною, багато чого знав, розумів і пояснював їй різні речі, якщо дивитися на них під кутом релігії і віри. Щось Оксані допомагало, а щось було просто цікаво.

Непевне, і священнику було цікаво з нею спілкуватися, дискутувати, сперечатися іноді навіть, раз він знаходив час для розмов.

Ігор ставився до Оксаниного захоплення, до духовних пошуків дружини спокійно і скептично: як треба їй, то й нехай собі. На її пропозицію приєднатися лиш відмахнувся: робити мені більш нічого, треба гроші заробляти, родину годувати і відпочивати встигати у вільний час.

…Вони бачилися зазвичай два рази на тиждень, по суботах після вечірніх і у неділі після вранішніх богослужінь. Вечірні зустрічі-розмови, бувало, затягувалися на годину-дві, час спливав для обох непомітно.

Що сталося того вечора?.. Як душі їх перетнулися і під шалене серцебиття губи потяглися назустріч губам?..

«Прости… Я всього тільки грішна людина…» – прошепотів він.

А Оксана тільки і відчула в ту мить, як світ навколо, як весь гігантський Всесвіт полетів кудись у нестримному вихорі на шаленій швидкості, і вони в ньому – дві загублені крихти, понеслись у невідоме, пірнули у свою Долю…

Прогулянки церковним садком вони припинили, зустрічалися тепер у нього, в однокімнатній квартирі на околиці їхнього райцентру, яку винаймав отець Олександр. Йому більша не потрібна була: жив сам, сім’ї не мав.

Але тепер мав Оксану…

Зустрічі ті були сповнені може й гріховного, неможливого, але такого піднесеного, наче посланого самим небом, щастя… Він був її молитвою, сповіддю, гріхом, прощенням – все для неї було в ньому єдиному.

Але Оксана не знала, що потім цілими ночами стоїть Олександр на колінах, дивлячись благально угору, щось шепоче одними губами і плаче. І просить відповіді…

Одного разу відповідь прийшла.

Оксана з донечкою повернулася зі святкових зимових вихідних від матері, в якої погостювали кілька днів. Ігор не поїхав з ними, проводив час з друзями: до лазні ходив, на полювання їздив. Та їй все більше байдуже ставало, чим живе чоловік.

У першу ж суботу пішла вона до церкви, щоб бодай побачити його, дорогі риси, постать, без яких не уявляла свого життя і ні про що не думала наперед. «Якщо не знаєш, що робити – покладися цілком на волю Його»…

Та не побачила. І на наступні вихідні також.

Не втрималася, спитала в однієї зі знайомих бабусь, що допомагали при храмі, чому не видно отця Олександра. Старенька відповіла, що перевели його десь в інший округ, буцімто й недалеко.

Оксана не шукала, все зрозуміла. Наче почула його несказані їй слова.

Так і не дізналася вона, чи довірив комусь зі старших духівників, своїх наставників Олександр їхню таємницю. Не взнала, чи сповідався, чи каявся, чи жалкував, чи навпаки був Йому вдячним за їх зустріч, за все, що було в них…

Знала за себе: була вдячна за кожну хвилину з ним і ні про що не жалкувала.

***
З Ігорем Оксана через кілька місяців розлучилася. Майже спокійно, без скандалів. Все мирно влаштувалося, немов хто допомагав Згори. Надійка раз або два на тиждень з батьком бачилася, він їх підтримував матеріально, і всіх це влаштовувало. Незабаром Оксана дізналася, що в Ігоря вже є кохана жінка, а спільна знайома шепнула їй, що стосунки в її колишнього чоловіка з тією Тетяною – давні.

…Вийшла вдруге Оксана заміж, вже маючи двох доньок. Але Дениса те не зупинило, бо покохав по-справжньому. Дві донечки – то й дві, буде ще синочок, говорив Оксані. І вона теж щиро відповіла на Денисові почуття. Знала, що таких хибних кроків і помилок, які робила в першому шлюбі, вже не допустить, НЕ ДОЗВОЛИТЬ СОБІ. Навчилася цінувати те, що давало життя. А Олександр, що залишився назавжди жити в потаємному куточку її серця, мовби давав незримо й тихо їй свої мудрі поради, яким вона слідувала.

***
Якось молодша Марійка почала погано спати вночі, кидатися, хворіти частіше. Чи зурочив хтось, чи інша яка причина була.
Обстеження в лікарні показало, що все добре, але сон у дитини не налагоджувався, хворобливість не зникала.

Не хотіла Оксана звертатися до народних лікарів якихсь чи бабок, а от поради однієї жінки, з якою випадково познайомилася вже в іншій церкві, до якої тепер ближче жили, вирішила послухати.

Знайома радила поїхати з дитиною до у сусідню область до одної зі святих Лавр України. Там, сказала, є один монах, ще молодий, не так давно прийняв постриг. Але вже пішла чутка про його цілительські здібності, і сама вона в нього зі своїм наболілим була, і Оксані радить. Підказала знайома, і до кого підійти в Лаврі, хто допоможе зустріч з монахом Нектарієм влаштувати.

Взяли з Денисом Марійку  і поїхали, Надійку у бабусі лишивши.

Спитала в одній з лаврських церков Оксана монахиню, про яку говорила тітка Ярина. І та справді, поглянувши на Марійку, пообіцяла посприяти зустрічі дівчинки з ченцем-цілителем.

Через два дні Оксана з донечкою переступили поріг невеличкого приміщення при монастирі. Монах Нектарій-Олександр вже чекав на відвідувачів.

Марійка, тримаючи міцно за руку маму, підвела погляд на чоловіка у чернечому вбранні, і він побачив свої ж власні, але дитячі і ще зовсім чисті, здивовані і трошки налякані оченята…

Автор Альона Мірошниченко.