Пам’ятаю себе дитиною: веселою, непосидючою дівчинкою. Мені подобалося те, що я росла у великій родині, де є тато і мама, брати, і сестри. Я вірила в Бога і дякувала йому за те, що мені так з ними добре. Старші брати працювали, сестри вчилися, всі дружно ділили домашні обов’язки, виконували їх і йшли на вулицю до друзів і подруг, гратися, аж поки сонечко не сідало. Потім розпався СРСР, життя змінилося, але все одно було прекрасним. Я сама, але ні про що не шкодую…
Наші батьки – хороші люди, жили в любові, повазі й довірі. Пам’ятаю, мама мені розповідала, як з нею багато хлопчаків знайомилися, приходили сватати, а вона закохалася в тата, і виявилося він теж кохав її. Вони у мене така гарна пара! Хто дивиться фото їхньої молодості, кажуть, що вони наче актор з актрисою, такі красиві! Тому і ми всі, їхні діти, такі, гарні.
Мама моя завжди стежила за собою, і виглядала спочатку років на 5 молодшою, а потім і на 10. Так само і батько. Я думаю, це гени молодості від предків, до того ж, батьки не мали шкідливих звичок.
Тато наш суворий, але цікавий, чисто одягнений, красивий і розумний. Він сам побудував будинок, і мама допомагала йому у всьому. Мама швачка, красуня, така мудра! Нас ніколи не били, не сварили, тільки карали, а якщо не могли зрозуміти, хто винен, тоді карали всіх. Ми часто ходили в гості, а гості ходили до нас. Мама готувала дуже і дуже смачно! В домі завжди був затишок.
Тато умів все: і будинок побудувати, вікна, двері, підлогу і дах – все сам, і городом займався, а щей нас купав, укладав спати.
Пам’ятаю, як мама заплітала мені коси: акуратно, повільно, не поспішаючи, і я відчувала, що вона робить це з любов’ю і добротою. Мама могла зшити нам що завгодно, тато відремонтувати взуття. Ми були завжди красиво одягнені, коли йшли в гості, сусідки навіть питали, де ж моя мама в черзі стояла за такими речами?
Мама відповідала, що за тканиною там стояла, а потім сама шила, а вони не вірили – до того було красиво. І я так сильно цим пишалася, що у мене такі хороші батьки, що все вміють, все можуть, що брати і сестри є, що я не сама, тому що зовсім не мріяла бути єдиною дитною в родині, мені подобалося все!
Коли батьки мовчали, не спілкувалися, ми знали, що вони посварилися, але не при нас, я ніколи не бачила, щоб вони підвищували голоси.
Ходили до бабусі в гості, і вона до нас, така хороша (це була мама моєї мами). Нічого поганого про неї теж сказати не можу, дуже весела, позитивна, нас любила, частування пекла і приносила. Дідусів ми не бачили, рано їх не стало.
Батькова мама приїжджала з іншого міста, гостювала. Лаяла нас чогось, заганяла зовсім рано додому, щоб спати лягали. мамі моїй якісь зауваження іноді робила. Але мама мудра, мовчала, і тому сварок між ними я не спостерігала. Коли я питала, чому бабуся так говорить, мама відповідала, що вона приїхала до нас в гості, хоче нам допомогти порадою, нічого страшного не відбувається, не переживай.
А я думала, яка ж у мене мама, молодець, а мені самій тоді було років 12. Я захотіла готувати – мама вчила, кажучи: «Просто будь поруч, дивись, запам’ятовуй, допомагай нарізати. А коли запам’ятаєш, дозволю приготувати». І я так цього чекала! У нас було багато овочів з городу, багато тварин, господарство, батьки працювали, і четверо братів, і ми, дві сестри, їм допомагали.
А я з двома братами, молодшими за мене, вчилася в школі. Збиралися за сніданком всією сім’єю, і за вечерею. Потім 2 брата одружилися, поїхали з батьківського дому, потім і сестра теж вийшла заміж. Один з братів виїхав в інше місто працювати, і нас залишилося четверо – два брати, я і сестра старша за мене.
Років зо два через розвал СРСР нам було складно, стали жити економно. Але батьки старалися, і старші діти їм допомагали. Згодом ми стали жити як раніше, навіть краще. Я підросла, хлопчаки мною цікавилися, але мені вони були не настільки цікаві, і для мене вони лишалися тільки друзями.
Друзів у мене було більше, ніж подруг, і була ще найкраща подруга, з якою ми дружили, як сестри. У неї була мама і сестричка, батька не було, мама часто їм допомагала, давала овочі, м’ясо, спечений хліб і говорила, що треба завжди ділитися з тими, хто бідніший за нас. І я ділилася: речами, їжею, прикрасами, книгами, допомогою і увагою упереміш з турботою, мені подобалася те почуття окриленості, яке я відчувала після кожного доброго діла зробленого від душі, я наповнювалася любов’ю до всього, і дуже любила життя.
У моїй компанії були перевірені друзі і подруги, і два моїх брати. У нас завжди були різні ігри, загадки, приколи, подаруночки. Ми по черзі запрошували одне одного до себе, влаштовували пікніки, організовували свята, було так цікаво і весело! Тільки час батьки обмежували, три години на день – максимум, і тільки у вечірній час, після шести, наприклад.
Мені виповнилося 16 років, проблем у мене ні з близькими, ні з друзями, ні з ким взагалі не було, я не знала, що таке лаятися, огризатися. Пам’ятаю, брати почали палити, але батьки про це не знали. Вдома у нас ніколи не дозволялися нецензурні слова, крики, нас виховували з повагою до батьків. А якщо щось, траплялося, то тато, як голова родини, всіх збирав і ми вирішували, ділилися, у нас було своє слово, дослухалися до всіх і мені це подобалося, що наші проблеми не залишаються не вирішеними, а їх обговорюють разом з нами, разом з сім’єю.
Я почала вишивати, дуже мені це заняття подобалося. Сама вигадувала, створювала дизайн своїх робіт.
Бувало, у мене питали, де купила цю річ, я відповідала, що сама рукоділлям займаюся. Поступово у мене з’явилися свій клієнти. Бувало, не встигаю з замовленнями, тоді сиджу вночі, мама говорила мені йти спати, а я зроблю вигляд, що пішла, а сама далі доробляю роботу. Я тільки починила і мені було дуже цікаво.
Пізніше сусідки наймали мене нянею, я займалася своїм хобі (вишивкою) і раділа заробленим грошам.
Ставилася до заробленого дбайливо, збирала, потім всім рідним купувала потрібні речі, і всім встигла подарувати вишиті мною вироби – невісткам, сестрам, мамі, племінникам і племінницям.
Один хлопець почав більше за всіх інших проявляти увагу до мене, говорив, що любить, та я не особливо і вірила, і не морочитися, тим більше – життя цікаве, я щаслива, а тут він зі своїми залицяннями, любить, каже.
Сподобався мені також він, ну добре, думаю, він запропонував вже зустрічатися погодилася я. Просто зустрічі у двору – нічого більшого.
Близько місяця минуло з часу наших побачень, говорить “Кохаю”, букет бузку подарував, потім йду по вулиці – а він сусідку обіймає, я побачила, засмутилася, назад пішла, він навіть не наздогнав.
Сиджу вдома роздумую: навіщо він мені? Переконала себе забути його, і скоро дійсно забула, він став мені байдужий. А він знову хоче до мене, відносини йому потрібні, морочить мені голову, а я вже не вірю. Так і залишився він моїм знайомим, іноді приходив і в нашій компаній сидів. Відводив мене в сторону, пропонував руку, а я – ні, він поцілувати якось хотів, я встигла відвернутися, і ляпаса йому, пояснила: мовляв, що могло бути – те загуло.
Та я і не бажала особливо ні в кого закохуватися. Мені приділяли увагу різні хлопці і чоловіки, дарували букети, пропонували бути їхньою дівчиною і навіть дружиною, а я не могла закохатися, дивилася на них просто як на людей, спілкувалася. Так, може вони і гідні були, і з гаманцем, хтось красивий, але все – не те, а чому, сама не знала…
У батьків в колах їхніх друзів, гостей були хлопці, вони їм дозволяли приходити до мене, мені було вже 18.
Приносили квіти, розмовляли, ходимо, гуляємо, а мені, відчуваю, не цікаво. Я чесно говорила, їм про це. І так близько десяти дійшло, всяких хлопців залицяльників.
Мама каже: «Ти вибираєш, чи що? Дивись, скільки було їх в тебе, вибери собі хоч кого-небудь, навіщо відразу проганяєш?». А я хотіла по любові, щоб і я могла так само полюбити, як люблять вони, навіщо мені брехати?
Мама питала, хто мені потрібен, я відповідала, що не знаю, просто щоб якийсь незвичайний, мені ж жити з ним потім все життя.
Так і йшло життя, і багато любові до всього у мене було, тільки ось того самого кохання до одного чоловіка немає. Жила, раділа, працювала, допомагала людям. Дітей любила, тому і працювала нянею, за рекомендаціями, від одних до інших переходила, цим і жила.
Все було в моєму житті наче в казці, і ні на що поскаржитися я не могла. Мені не було самотньо, себе я цінувала, з самооцінкою все добре і найголовніше – у мене стільки людей, моїх рідних, коханих, і вони мене люблять. Це і є моє щастя. Улюблена робота, хобі, собачка, і життя. А тоді, в 19 років, я не знала про що і мріяти…
Зараз мені 77, сонечко життя схиляється за обрій, але я щаслива. Не всім дано зустріти свою людину, але й без цього можна жити в гармонії з собою, людьми і світом.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
