fbpx
життєві історії
Пам’ятаю той день, як сьогодні. Славік прийшов з роботи, і став радитися зі мною, куди ж прилаштувати його любу сестрицю. – Лише місяць, кохана. Я ж не кину її одну в такій ситуації. – Настя якраз розлучилася з чоловіком, і я не могла нічого зробити. Та місяць проживання зовиці розтягнувся на півтора року, як я і думала. Весь цей час мені хотілося всюди, де тільки можна, поставити замки: холодильник, шафи, тумби. Я чула її запах, хоча в кімнаті її вже не було

Пам’ятаю той день, як сьогодні. Славік прийшов з роботи, і став радитися зі мною, куди ж прилаштувати його любу сестрицю. – Лише місяць, кохана. Я ж не кину її одну в такій ситуації. – Настя якраз розлучилася з чоловіком, і я не могла нічого зробити. Та місяць проживання зовиці розтягнувся на півтора року, як я і думала. Весь цей час мені хотілося всюди, де тільки можна, поставити замки: холодильник, шафи, тумби. Я чула її запах, хоча в кімнаті її вже не було.

За півтора року ми бачилися від сили раз десять. Ніяких черг у ванну кімнату, товкучки на кухні і гір брудного посуду. Вона навіть пральною машиною не користувалася!

Те, що в будинку живе ще хтось, відчувалося: волога ганчірка для підлоги на батареї, залишковий запах побутової хімії на кухні і в санвузлі, ледь вловимий шлейф парфумів в передпокої, відсутність парасольки, взуття на поличці…

На кухонному столі раз на місяць з’являлися оплачені квитанції. А самої Насті не було видно, немов у нас вдома оселилася людина-невидимка.

Я помітила лише одну стовідсоткову ознаку її присутності в будинку: сигнал бездротового інтернету, названий ім’ям смартфона Насті. І все.

Пам’ятаю, як спочатку я була проти її сусідства. Мало до лайки з чоловіком не дійшло, коли він прийшов радитися про проживання сестри. Вона тоді розлучилася, переживала не найкращі часи і перебувала в пошуку постійного притулку.

Наша квартира мала послужити місцем тимчасової дислокації Насті. Всього місяць, запевняв чоловік. Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове… Місяць розтягнувся на півтора року.

Я була готова воювати за свій одяг і чистоту, повісити замки на шафи і тумби. Я рилася в інтернеті в пошуках їдких фраз, здатних поставити нахабну дівку на місце, радилася з подругами і бідкалася на несправедливість запрошення сторонньої особи, так необачно висловленого чоловіком.

Я була індіанцем, який вийшов на стежку війни. Підозрілим, уважним, вишукуючим щонайменші ознаки порушення особистих кордонів і зловживання гостинністю… Я полювала. Безуспішно полювала на людину-тінь, на людину-невидимку.

Настя вставала о п’ятій ранку і їхала на роботу. Поверталася вона ближче до півночі, коли ми вже спали. Вранці разом з Настею з квартири пропадали мішки зі сміттям, а вечорами в холодильнику з’являлися легкі сніданки на всіх. Але я все чекала каверзи.

Нехтування побутовими обов’язками не дало плодів: плита була чиста і без моєї участі, їжа в холодильнику з’являлася як за помахом чарівної палички, ванна могла позмагатися в білизні зі снігом, який щойно випав.

І коли вона все встигала? Йдучи вранці і повертаючись пізно ввечері? Відповідь здавалася простою і логічною: днем! Поки ми з чоловіком на роботі, зрадлива окупанткою господарює в своє задоволення! Так я освоїла техніку сидіння в засідці.

У перший же день неоплаченого відгулу на голову Насті щедрою рікою лилися уявні кари за злочини, на яких вона обов’язково буде спіймана: миття підлоги моєю футболкою; фривольне рандеву на нашому подружньому ложі; “лапання” документів, надійно захованих на самій верхній полиці; капосні ручки, простягнуті до особистого листування на комп’ютері… День минув даремно.

Як і другий, третій і п’ятий.

Отримавши квитанції за комунальні послуги, я була готова як лев битися за відшкодування рівно третини оплати. Довгі логічні ланцюжки аргументів і обґрунтувань не стали в нагоді: вона оплатила все, нічого ні від кого не вимагаючи. Цей вчинок залишив гіркий присмак і змусив мою совість обурено нити. Але я не здавалася.

Порося! Ну не може людина місяцями ходити в брудних речах… Жити стало легше: ось він, підступ. Знайдений! Почуття власної переваги окриляло і сп’яняло рівно до того моменту, поки мені на очі не попався чек з пральні, витягнутий мною зі сміттєвого відра. Ні, не порося… Шкода. Шкода? Що не порося – марнотрат!

Нове клеймо було ще привабливіше. Несповідимі шляхи жіночої логіки довели мене в немислимі нетрі: раз є що тринькати, значить є спонсор. Кандидатура була ідеальна: мій чоловік. Чоловік, потурає своїй сестрі. Рука потягнулася до його онлайн-банку…

Страшно подумати, наскільки далеко я б зайшла, якби не розмова з подругою. Усе пізнається в порівнянні, і її зовиця була настільки погана, що малювалася в уяві справжнім чортеням у спідниці. Я заспокоїлася і перестала шукати друге дно.

Ми прожили цей рік спокійно. Просто варто було забути про сторонню людину, зустрічаючись всього один раз в пару місяців. До ознак Насті проживання додалися її записки на холодильнику з вдячністю мені за йогурти і сирники.

Нещодавно вона з’їхала. За час квартирування на нашій території Настя примудрилася накопичити гроші на кімнату в комуналці. Квартира відразу стала здаватися менш затишною. І тільки зараз я оцінила те, що зовиця для нас робила.

Вона ідеальна. Ніяких проблем, жодного скандалу, жодної претензії. Жодного разу за півтора року вона не залишила в раковині навіть ложки. Під час рідкісних зустрічей не було сказано жодного поганого слова. Краща зовиця в світі. Зовиця-невидимка.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page