Павло нашвидкоруч закидав у червоний чемодан свої речі, і навіть не підводячи очей на Ярину, говорив, що втомився від такого життя. – Квартиру я тобі і дітям залишаю. В Катерини свій будинок. Приведу його до ладу, і заживемо разом в селі. – Від цих слів Ярині на на душі полегшало.
Коли Павло повідомив Ярині, що йде, вона замість того, щоб засмутитися, навіть зраділа.
– Я покидаю тебе, – сказав Павло Ярині, вивертаючи з шафи весь свій одяг.
– Я вже багато часу метаюсь від неї до тебе, і жити таким життям я більше не хочу.
Ярина мовчала, прикро було, звичайно, почути від чоловіка, з яким майже двадцять років прожила, що той іншу полюбив. Але, на диво, Ярина відчувала велике полегшення від того, що чоловік іде від неї. Це полегшення було більше образи.
– Квартиру залишаю тобі і дітям. У Катерини великий будинок, ми його відремонтуємо і заживемо.
– Дякую і на тому.
Квартиру отримував Павло, їм від роботи давали ордери, міг Ярину з неї попросити, але не став. Та й діти у них були спільні. Не виганяти ж рідних дітей на вулицю. Павло пішов, а Ярина сіла на диван перед телевізором і задумалась.
Спогади: Майже двадцять років подружжя прожило разом. Одружилися зовсім молодими, років по 18 їм було.
Ярина Павла з армії чекала вже з Наталочкою під серцем, чоловіка призвали на строкову службу. Писала Павлу кожен день листи, потім Наталя на світ з’явилась, так вона її волоссячко йому відправляла, ручку обводила, агукання і перші слівця записувала для Павла свого.
З армії Павло повернувся вже не тим ніжним хлопчиком, яким його Ярина запам’ятала. Поки Павла не було, Ярина жила у своєї мами, до свекрухи в гості ходила. Але як чоловік повернувся, молоді стали жити з його батьками.
Життя, звичайно, не солодке було, але Ярина мовчала. У свекрів город великий. З ранньої весни після роботи і всі вихідні Ярина там працювала до пізньої осені. Спочатку все посади, потім все збери, урожай по банкам розклади – нічого, все так жили.
Потім Павлу квартиру дали, Ярина вже сина під серцем носила. Молоді переїхали, стали своє житло облаштовувати. Але город ніхто не відміняв. Як тільки синок на світ з’явився, Павло в чарку став заглядати.
Спочатку зі зміни прийде, під приводом, що замучений, брав до рук, потім з друзями затримуватися став, і зі зміни бувало, його приносили додому.
Ярина намагалася чоловіка просити, до совісті закликала, але ставало тільки гірше. З часом ставало все гірше. Дійшло й до того, що Ярина з дітьми бігла до мами, щоб та захистила. Всяке бувало.
Павло приходив миритися, божився, що таке в останній раз. Ярина вірила, прощала, поверталася. Навіщо так жила, сама не розуміла.
Можливо життя її батьків було схоже, тому вважала його за норму.
І ось на 42 році спільного життя Павло зустрів Катерину, і вирішив покинути жінку і піти жити в її великий будинок.
Всі в селі дивувалися тим змінам. Павло навіть не дивитися на “біленьку”. Його наче підмінили.
Будинок Павло Катерині відремонтував, став він виглядати найкраще у селі. Дочці її добре допомагає, навіть з онукою Каті няньчиться. На Катерині він одружився офіційно, живуть вже котрий рік. Зі своїми рідними дітьми Павло бачиться рідко і практично не допомагає їм. Не складаються у них стосунки. І дочка, і син добре пам’ятають, як батько з мамою поводився.
А сама Ярина через кілька років після розлучення зустріла чоловіка, зовсім не такого як Павло, але заміж за нього не хоче. Живуть так, то у неї, то у нього, то окремо, то разом. Гуляють, в кіно, театри ходять, відпочивати їздять. – Нажилася я в шлюбі, – каже Ярина, – тепер для душі хочу пожити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
