«Мій син таким не буде…»
Стефанія не могла змиритися з тим, що невістка не називає її мамою. Он сусіди теж невістку додому прийняли, то вона на кожному кроці до Дарії «мамо» та й «мамо». А від Любці жодного разу вона такого слова не чула, хоч минуло п’ять років, як та прийшла у їх дім. За матеріалами видання Наш День
А найбільш образливо те, що Стефанія сама вибрала собі невістку. Білила хату в знайомих і сподобала собі їх онуку, що приїхала з сусіднього району. На другий день навмисне взяла із собою на допомогу сина, щоб той приглянувся до дівчини. Навмисне затягувала роботу, аби ліпше розгледіти її.
Через три місяці справили весілля, і Любця переїхала до них. Аби молодятам комфортніше жилося, Стефанія з чоловіком Миколою поселилися у літній кухні.
В усьому допомагали дітям, а в онукові Матвійкові просто душі не чують. Та останнім часом Люба якось замкнулася в собі, не заходить до них. Мовчки порається на господарстві, не помічаючи свекрухи зі свекром. Ніби чужі люди на одному подвір’ї.
Стефанія сама вирішила зрушити стіну відчуження. «Що сталося, Любочко? Чому не обзиваєшся? Яку образу на нас носиш?».
Люба звела на неї свої великі блакитні очі: «Не хотіла казати вам. Добре, що самі спитали. Хочу розлучитися з Романом. Щодня такий приходить. Невже не чуєте його? Поганий він. Не витримую більше», – мовила, розплакавшись.
Пекyчий струм пройшов у кожну клітинку Стефанії. Звісно, вони чують крики, що доносяться з хати. Але Микола радив не втручатися, мовляв, хай самі розбираються… Та щоб до такого дійшло – вона б і не подумала. Адже Роман обожнював Любу! І для Матвійка був гарним татом. Без дружини він – пропаде!
«Постривай, Любонько. Не спіши з розлученням. Багато тепер чоловіків випивають. Життя таке пішло. Будь мудрішою – потерпи, дасть Бог – Роман спам’ятається», – зі сльозами благала Стефанія. Любу аж пересмикнуло: «За що терпіти маю, скажіть?».
Стефанія не могла заснути від тривоги. У голові молотом пульсували слова невістки . Не було в їх родині таких.
І батько – непитущий. В кого ж вдався Роман? Після скорочення на роботі став робити ремонти. Всюди випивка. Так і втягнувся. Але ж зранку не валяється в ліжку, не дармує, як інші, а береться до роботи. На городі і на господарстві Любі допомагає. Суперечливі думки роїлися в голові Стефанії. До ранку вона так і не зімкнула очей.
Підстерегла сина, коли виходив з хати. «Нам слід поговорити», – сказала, докірливо глянувши йому у вічі. Роман здогадався про що хоче сказати мати. Присів на пеньок старої липи, на якому любить гратися Матвійко, і заплакав: «Вона для мене, як повітря. Я задихнуся без неї, мамцю! Скільки разів клявся, що кожна чаpка – остання, але нічого вдіяти з собою не можу». Його обличчя нервово сіпалося, а очі кричали: «Рятуйте мене, мамцю!».
З роботи Роман прийшов заздалегідь. Хазяїн помітив, що у нього все валиться з рук і відпустив додому. Переступивши поріг, впав перед Любою на коліна: «Не покидай мене, благаю! Без тебе, без Матвійка мені – не жити! Віднині зав’язую!». Але вже наступного дня Роман знову прийшов в такому стані. За фіранкою у літній кухні стежила за сином Стефанія.
Її серце боліло, коли побачила, як Роман заходив у дім такою ж ходою. «Цього разу Люба точно йому не простить», – запекла думка. І все-таки вирішила ще раз поговорити з невісткою, щоб дала Романові останній шанс. Адже нелегке то діло – так раптово розпрощатися з тим ділом Може якось поступово… Мовляв, навіть медики так радять.
«Не знаю, що там кажуть лікарі, але на моє співчуття не розраховуйте», – відрізала Люба і, закотивши рукави халата, показала синці на руках. У Стефанії щось запекло всередині – невже її син здатний на таке? І все ж вона сподівалася, що суд помирить Романа з Любцею. Адже часто так буває і після того подружжя живе довго та щасливо. Може, запропонують обдумати, зглянутися на дитину.
Але Романа і Любу розлучили на першому судовому засіданні – на суд Роман прийшов таки й же і проявив там свій характер…
У той вечір по Любу з Матвійком приїхало таксі. Малий побіг на хвильку у літню кухню попрощатися з бабусею і дідусем. Проте Микола пішов до рідного брата, щоб не бачити, як невістка з онуком покидають їх. Аби серце не розірвалося від жалю…
Стефанія намагалася зупинити Любу: «Залишіться. Подумай добре, Любонько. Повези Романа на лікування. Гроші тобі дамо. Ти ж сина маєш», – заголосила.
«Мій син таким не буде», – сердито мовила невістка і гримнула перед нею дверима автівки.
Микола від розпачу аж захворів. Потрапив у лікарню. Коли його виписували, сумно мовив: «Не хочеться мені додому, Стефаніє. Бо уже не чути в ньому веселого щебетання Матвійка, скучив за його забавними збитками, невинною милою усмішкою». Сховав у шухляду на пам’ять дзеркальце, на якому були відбиті пальчики онука.
Стефанія щовечора просила Всевишнього дати прозріння Романові. Аби відвернувся від поганої звички і повернув дружину і сина. Не могла збагнути, чому Люба тримає на них зло? Чому не відповідає на дзвінки? Хіба вона навчила сина? Чи хоч раз купували для нього те кляте зілля? Але Любця з Матвійком, мов у воду канули… Коли Роман поїхав до них, теж не пустила в дім…
Минав час… Та, здається, Господь почув молитви Стефанії. У бригаді майстрів, з якими працював Роман по людях, був чоловік на ім’я Віктор. Якось господиня наприкінці дня, як завше, накрила стіл, поставила пляшку. Віктор відійшов поговорити з Романом: «Бачу, ти чоловік тямущий, працьовитий, але марнує тебе…
Колись і я таким був. Повір, тверезе життя значно легше. І дешевше. Хочеш, допоможу тобі?» – мовив Віктор. Роман погодився поїхати до лікаря, який колись вилікував Віктора. Стефанія дякувала небесам за спасіння сина, в якого тепер були інші думки, інші плани. Що ж, хай Люба не відкрила йому двері, але він все одно колись поїде до неї. Уже іншою людиною.
Роман загорівся бажанням придбати синові автомобіль на повноліття. Роки збігають швидко, Матвій скоро стане дорослим. Хай тоді побачить Люба, що він не забував про сина.
Та життя, як зебра, де чергуються білі і чорні кольори. Тільки-но ожила Стефанія, стала спокійнішою, як несподівано пішов з життя її чоловік чоловіка знову притиснула її до землі. Микола через хворобу серця не міг поїхати до онука, дуже сумував за Матвієм, боляче сприймав те, що Люба відреклася від них…
…Мов на поламаному возі гуркотіла в небі гроза, коли одного вечора в їх двері почувся сильний стукіт. Роман після важкої роботи вже міцно спав.
– Хто це? – насторожилася Стефанія, відчинила двері. На порозі стояла Люба. Постаріла, худа. В аби як застебненому старенькому пальті.
«Не знаю, чи розповідати, чому приїхала, – мовила вона тремтячим голосом. – Але ж Матвій – син Романа, а ваш онук! Біда з ним. Попав у сумнівну компанію. Вчора руку на мене підняв. Не раз дорікав мені, що не вберегла шлюб з його батьком. Мабуть, я щось загубила у його вихованні. Поїдете до нас? Може, допоможе йому батьківська підтримка? Може, бабусина наука вплине на Матвія? Гадаю, ви ж не відцураєтеся від нас? Що скажете… мамо?».
Марія Маліцька
м. Теребовля
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
