Василина Яківна розгублено стояла біля прилавків вуличної торгівлі і не знала, з чого почати. У її руках була картонна коробка, легкий складний стільчик і невелика сумка з овочами, фруктами та ягодами. Рік на врожай якось не видався, все росло погано, але є якісь огірочки, яблучка, малина, щось можна продати.
– Вибачте, будь ласка, а ви не підкажете, куди можна поставити мою коробку і поторгувати тут трохи? – невпевнено запитала Василина Яківна у пишної жінки, у якої лоток був повний яскравих овочів і фруктів.
– Що, вперше на торгівлі? Став сюди, біля мого! – запропонувала жінка, показуючи місце на тротуарі. – Знайомі будемо, я Галина.
– Я Василина, – відповіла Василина Яківна, поставила коробку і почала витягувати свої скромні товари.
– Щось у тебе якісь дрібні яблучка! – усміхнулася Галина. – І в огірків бік жовтий. Убога буде виручка. Став поки яблука по десять за пакет, огірки за тридцять жменька і малину склянку по вісімдесят, а там торгуватимуться, скидай ціну.
Люди йшли повз, у Галини пішла жвава торгівля, причому вона це робила вміло – зазивала людей, і з жартами та примовками швидко продавала свій товар. До Василини Яківни майже ніхто не підходив. Зрідка люди, що проходили, цікавилися ціною, але швидше «для галочки», мимохідь, Василина Яківна не встигала навіть скинути ціну.
Так минуло кілька годин марного сидіння. Галина більше не звертала жодної уваги на свою нову знайому, у неї був справжній аншлаг у роботі, і водночас вона спілкувалася з іншими торговками про погоду, політику та врожай цього року. Василина Яківна відчувала себе ніяково в цьому середовищі, наче біла ворона в чорній зграї.
Раптом Василина Яківна помітила, що на неї часто поглядає якась дівчина, яка гуляє вздовж рядів за руку з дитиною. Дівчина підійшла, спитала ціну на кожен товар, поцікавилася сортом яблук. Василина Яківна все пояснила і почала сама знижувати ціну.
– Вибачте, будь ласка, — сказала дівчина. — Ви ж тут ще ніколи не продавали, я всіх торговців знаю, а вас не бачила, та й торгувати ви не вмієте. Вас якась потреба змусила?
Василина Яківна зніяковіло опустила очі і відповіла:
– Так, будинок треба трохи підремонтувати. Ми з чоловіком зараз свої пенсії відкладаємо на ремонт та на вугілля на зиму. Хата покосилася, прийшли шабашники, такий кошторис попросили! Я Петру не сказала навіть скільки, от торгую, а він навіть не знає, що я на ринку, інакше б насварив мене. Я зібралася сюди, доки він спав.
– А що ж сам чоловік не може десь підробити, якось вам допомогти? – запитала дівчина.
– Та що ви! – замахала руками Василина Яківна. – Він у мене колясочник, колишній спортсмен. Навчився робити з дерева іграшки, але кому вони зараз потрібні? Ніхто не купує, виставляли на продаж в інтернеті – не беруть.
– А діти у вас є?
– Була, дочка, – Василина Яківна опустила очі. Їй не хотілося розповідати про ту дорожню пригоду, яка забрала доньку з нареченим за три дні до весілля.
– Але ж ви зовсім не вмієте торгувати, це прямо не ваше! – дівчина уважно подивилася на суху інтелігентну стареньку з ідеальною поставою.
– Так, ви маєте рацію, я колишня балерина, викладач хореографії, мені незрозумілі всі нюанси торгівлі, але якось треба навчитися на сьомому десятку, потреба зобов’язує. Пенсія невелика, на що там її вистачає? На хліб та комуналку.
– Давайте я вам дам 500 гривень просто так, ну що ж ви тут сидите цілий день, – запропонувала дівчина. – Хоч якісь гроші у скарбничку.
Вона простягла Василині Яківні купюру. Бабуся хотіла взяти, але у ту ж мить відсмикнула руку.
– О ні! Я так не можу. А знаєте що, купіть у мене щось! Продукти, звичайно, непоказні, але яблучка можна на компот, огірки в салат, якщо шкірку забрати.
– А давайте все одразу, —- сказала дівчина.
Порахували все, виявилося, що всього товару на 370 гривень, дівчина відмовилася від здачі.
– Скажіть, а ви ще тут торгуватимете? Я іноді буду приходити і купувати, мене Поліна звуть.
– Буду! Напевно, чоловікові доведеться зізнатися, що я торгую, ой не сподобається йому! буде! Він мене жаліє. А я – Василина Яківна.
Наступного дня відбувалися якісь чудеса. Підходили люди, переважно молоді жінки, та скупили весь товар Василини Яківни до обіду. Так само було і в наступні дні та тижні, вона навіть ціну не встигала скинути – брали все! Поруч торговці, що стояли, нічого не розуміли, і вже невдоволено косилися на конкурентку: чому це її непривабливий товар користується таким попитом? Покупці іноді цікавилися – хто вона, в якому селі живе, чи довго торгуватиме. Вона щиро відповідала на всі запитання.
Поліна з’явилася приблизно через місяць. Сказала, що хворіла трохи, спитала – чи добре йшла торгівля.
Потім, трохи помовчавши, вона сказала:
— Ось що, Василино Яківно, ви завтра не приходьте торгувати, будь ласка. Ви мені будете вдома потрібні. Можете вранці бути вдома?
– Звичайно! Але ж я не сказала, де я живу! – здивувалася бабуся.
— Я знаю, тільки назвіть мені точну адресу, будь ласка! Це важливо.
Усю ніч літня жінка не могла заплющити очей. Що це за підозріла Поліна? І навіщо вона сказала їй адресу? Скрізь зараз шахраї, Поліна приїде і відбере в неї гроші, які вона накопичила на ремонт та вугілля. Треба тримати телефон напоготові, щоби поліцію викликати.
Вранці до будинку під’їхав мікроавтобус, звідти вискочили молоді люди та дівчата, в деяких вона впізнала своїх покупців. Як це так? Серед них була Поліна.
– Поліно, я нічого не зрозумію, а що тут відбувається? – здивовано спитала Василина Яківна.
– Вам потрібен був ремонт будинку? Ось допомога і приїхала!
– Поліно, але людей так багато! До мене троє шабашників приходили і то високу ціну поставили на трьох, чи я зможу розплатитися з таким натовпом?
– Вам нічого не треба платити. Вважайте, що ми – сучасні тимурівці. Ви потребуєте – ми допомагаємо.
– Ой, як же так? Прямо усім допомагаєте?
– Далеко не всім. Ми маємо спільноту в інтернеті волонтерську та свій благодійний фонд. Спочатку ми помилялися в людях, які «потребують» – вони нічого не потребували, але хотіли задарма все отримати. Потім почали до всіх придивлятися. Ось і до вас придивлялися місяць, скуповуючи все поспіль, щоб ви ще й гроші заробили.
– Ось воно що! – засміялася Василина Яківна. – Ну, все з вами зрозуміло!
– Ну, хороми ми вам не обіцяємо, а ось зміцнити та освіжити будинок можемо. Буде тепло та світло, вугіллям трохи допоможемо. У нас тут усі, хто потрібний. Сашко – наш бригадир, все знає у будівництві, рукасті хлопці та Оленка – наш відомий блогер, головний експерт з рукоділля. Адже ваш чоловік займається різьбленням по дереву? Вона допоможе вам все продати!
Ось так все закрутилося, ремонт будинку повним ходом, Василина Яківна пекла пироги з капусти і шарлотку для молоді, а її чоловік, витираючи скупі чоловічі сльози рукавом, спілкувався з Оленкою, яка швидко розпродала його дерев’яні іграшки і обіцяла й далі співпрацювати з ним. Нарешті його роботи принесли реальний дохід. Змінювалися люди, гарнішала хата. Через тиждень вся гармидер закінчилася, Василині Яківні навіть стало сумно, вона заплакала.
– Ну що ви, люба моя! – Поліна її обняла. – Не нудьгуйте, будемо по інтернету спілкуватися, ноутбук у вас є. Вступайте в нашу спільноту, можливо комусь знадобиться ваша допомога, бабусею станете для якоїсь дитини, у якої мама самотня. Та й взагалі, ваш чоловік тепер при ділі, причому прибутково, у нього є шанувальники і постійні замовники. Але тільки не торгуйте більше овочами, торгівля – це не ваша справа! Я ж вам одразу говорила! – весело підморгнула Поліна.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
