Пенсії у мене і 3000 гривень немає. І я ніколи не могла й подумати, що, доживши до літнього віку, залишуся в таких безпросвітних злиднях.
Адже всеньке се життя ми з чоловіком намагалися забезпечити дітей і виростити їх чесними і достойними людьми. Та не судилося нам пожинати плоди своїх зусиль.
А колись все у мене в житті було гаразд. І з чоловіком все добре, і з дітьми завжди знаходили спільну мову. Ну майже. Про гроші я, як і будь-яка розсудлива людина, звичайно, думала. Але ніколи не хвилювалася, що їх просто не стане. Відкладала кошти, а коли чоловік був ще живий, то ми навіть подорожували разом.
Озираючись зараз назад, навіть не розумію, коли все звернуло не туди. та діти почали жити зовсім якось не так, як це робили ми з чоловіком.
Коли наша донька закінчила школу, у неї з’явився якийсь Вова. Я нічого поганого в цьому не бачила: ну вік такий, погуляють, за руки потримаються. Не сидіти ж їй вдома. Але скоро я зрозуміла, що прогулянками за руку у них все не закінчувалося. А ставати бабусею на той момент я не збиралася.
Ось тому я заборонила Юлі, своїй дочці, бачитися з її хлопцем. Чоловік мене підтримав, і я сподівалася, що питання буде вирішено повністю. Але донька обрала найгірший із усіх можливих варіантів. Втекла з дому і переїхала до свого залицяльника.
Цей конфлікт тривав півтора роки: ми знаходили доньку і забирали назад, додому. То вона знову втікала. Знали б ви, як це тяжко. Але врешті-решт все закінчилося тим, що Юля вийшла заміж. Нас на весілля, ясна річ, ніхто не запрошував. З того часу я більше з донькою не спілкуюся.
Мені справді набридло постійно бігати за нею, та ще й думаю, що її батькові це здоров’я ніяк не додало. Тому моїм рішенням було обірвати повністю наше спілкування і прийняти той факт, що наші життєві шляхи більше не перетнуться.
Тоді я звернула свою увагу на молодшого сина, Максима. Чесно кажучи, з навчанням у нього було все не слава богу. Тому я попросила чоловіка, щоб він більше займався сином. Але десь у цей період чоловік і почав погано почуватися. І тому я взялася за сина із подвійною силою.
Не можна було допустити, щоб обоє наших дітей виросли безперспективними людьми. Я знала, що Макс захоплювався футболом, але спортом, як на мене, нормально заробити не вийде. Хіба що від природи будуть якісь феноменальні дані. Та цим мій син похвалитися не міг.
Не стало Віктора. Було дуже тяжко прощатися з чоловіком. Особливо коли твоя дитина власноруч псує своє життя, невідомо де. А інша дитина навчається в іншому місті, у виші. І навіть не може приїхати, бо іспити. Це був справжнісінький кошмар для мене. Але якось все ж таки я впоралася.
Максим здобув гарну освіту, набрався знань і приїхав назад в рідне містечко у пошуках роботи. Він хотів бути біля мене, та й конкуренція в його галузі в нашому місті набагато менша, ніж в обласному центрі.
І все. З того часу я зрозуміла, що виховала своїх дітей не так, як завжди хотіла. З Юлею все зрозуміло, але Максим за час, що пробув в іншому місті, кардинально змінився. Звичайно, я знала, що він не найздібніший хлопець у світі. Але ж я добре знала його як сина і людину.
Після повернення син сам на себе був не схожий. Перестав стежити за собою, носити нормальну зачіску. Тепер він був схожий на мовчазного вантажника або сторожа. Хлопець змінився до невпізнання.
Роботу він, утім, знайшов. Але не зовсім за професією та з окладом майже як моя пенсія. Копійки. Я, звичайно, спробувала з’ясувати, що сталося. Але він перестав мене слухатись, спілкувався крізь зуби, а потім просто пішов з дому. Знайшов собі якусь жінку, старшу за нього на 7 років і почав жити з нею.
Як ви розумієте, я не хотіла двічі повторювати свою помилку. Псувати стосунки із сином через його вибір було, як мінімум, безглуздо. Тому я просто попросила Максима не забувати іноді приходити до мене в гості. Хоч із подругою, хоч без неї. Але особливого ефекту мої слова не мали.
Ось так і вийшло, маю, що маю. Тепер я сама, живу на свою невелику пенсію, точніше виживаю, існую. Не маю уявлення, як там і що з моєю дочкою. Вона, певне, так мене й не вибачила. А син і живе зовсім недалеко. Але ми з ним стали зовсім чужими.
Скоро у Максима день народження, проте я боюся, що ми цей день проведемо окремо один від одного. А мені навіть нема чого йому подарувати, хіба що якусь дрібницю з власних речей.
Так вийшло, що я спробувала стати своїм дітям ідеальною матір’ю, а чоловікові – найкращою дружиною. І ось до чого це мене привело. Сумно усвідомлювати, що життя прожите зовсім неправильно і дарма. Не моє це життя. Так хотілося б мати ще одну спробу, почати все спочатку. Але мені вже 60 і назад нема вороття.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
